«ГЕРМЕТИЧНИЙ ГАРАЖ» Мобіуса
Написано на замовлення сайту Ideo-Grafika. Грудень-січень 2016–17 р. Видання для огляду було люб’язно надано магазином «Ідео-Графіка».
Роботи Жана Жиро, більш відомого за псевдонімом Мобіус, відомі в усьому світі. Вплив його робіт на науково-фантастичний жанр неможливо переоцінити. Без його візіонерського бачення складно уявити, як могли б виглядати такі твори як «StarWars», «Alien», «BladeRunner» чи «TheFifthElement». Його стиль миттєво впізнається — простий, але водночас насичений деталями малюнок, винахідливе використання кольору, барвисті пейзажі, дивовижне оформлення приладів, курйозні форми будівель та засобів пересування, їх обжитий, бувалий вигляд, чудернацькі істоти… Його роботи в журналах «MetalHurlant» та «HeavyMetal» показали, на що здатний формат графічної історії, необмежений тематичною та стилістичною цензурою та путами замовлення. Завдяки цьому, його нестримні неймовірні польоти фантазії спричинили тектонічні зміни в розумінні коміксу як форми не тільки в рідному для нього просторі франко-бельгійських коміксів, але в усьому світі…
Але, не забігаймо наперед…
З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ?
Почалося з того, що в середині 60-х Жан Жиро, вже відомий завдяки своїй роботі над вестерном «Blueberry», захотів трохи змінити стан справ. Йому було добре, все вдалося: він мав стабільний потік замовлень, усталений ритм роботи, в нього не було суттєвих конфліктів зі співавтором чи видавцями. Але вся ця радість його категорично «не радувала». Жиро було тісно в тодішньому становищі, він вичерпав свої можливості в обраному напрямі. Йому був потрібен виклик. Розуміючи, що далі можлива лише деградація, Жиро почав прораховувати варіанти та потроху пробувати дещо зовсім інше — почав ілюструвати науково-фантастичні оповідки в різних журналах (зокрема, в «New Worlds», де головним редактором на той час був Майкл Муркок, чия участь в цій історії буде пояснена пізніше трохи згодом) та публікувати курйозні, часом абсурдні, оповідки навідмаш й наопак в журналах «Hara-kiri» та «Pilote».
Від «Блуберрі» ці роботи відрізнялися химернішою естетикою та неабиякою оповідною стриманістю — читач був позбавлений типової для франко-бельгійського коміксу мелодрами та отримував лише найголовніше. Все інше залишалося для вдячного домислювання. Згодом це стало однією з визначних рис його стилю. Але цього не було достатньо, аби відірватися від надійного та перевіреного джерела прибутку у вигляді вестернів та ілюстрацій. Мало щось статися.
В середині 70-х стосунки Жиро з видавцем «Блуберрі» Жоржем Дарго остаточно зіпсувалися. «Блуберрі» тоді став занадто громіздким, і будь-які різкі рухи, на думку видавця, могли налякати аудиторію. Жиро не влаштовували постійні втручання в роботу, обмеження вмісту та неадекватна оплата праці. Справа доходила до краю.
Десь в той самий час в його товариша з Академії прикладних мистецтв Жан-Клода Мезьєра почали виходити перші історії про Валер’яна та Лореліну. Успіх цього коміксу надихнув Жиро остаточно відкинути вже вкрай остогидлий та занадто тісний жанр вестерну та повністю зосередитися на фантастиці в усіх її проявах. Те, як Мезьєр невимушено поєднував фантастичне з приземленим, а також акцент на стосунках персонажів підказали Жиро, в якому напрямі потрібно рухатися. Аби позначити великі зміни, Жиро повернувся до старого псевдоніму, яким він періодично підписувався в 60-х.
Псевдонім «Мобіус» був для Жиро символом змін. Це відобразилося навіть в його стилі малювання. Якщо для робіт, підписаних під власним іменем, Жиро використовував більш напружений, натуралістичний стиль, то роботи в авторстві Мобіуса складалися з чистих ліній та більш абстрактних форм (Жиро як ревний вихованець Академії нарешті відвів душу та щиро заграв м’язами). Головною відмінністю була функція малюнку:якщо в «Блуберрі» Жиро барвисто ілюстрував сценарій, то від імені Мобіуса він оповідав через малюнок.
Тоді ж на Жиро вийшов знаний драматург та кінорежисер Алехандро Ходоровський з пропозицією попрацювати над його адаптацією роману Френка Герберта «Дюна». Завдяки термоядерному поєднанню доволі специфічної репутації Ходоровського (реформатор сюрреалізму, член «Панічного руху», любитель розповісти таке, що на голову не налізе, дослідник таро, практик театру жорстокості, поціновувач надмірного в усіх проявах) та його неймовірної здатності розлякувати інвесторів (…з чого почати?– роман не читав; запевняв, що фільм спричинить незворотні зміни в свідомості глядача; на саундтреку гурти Magma та Pink Floyd; Кріс Фосс, Ганс Руді Гігер, Жан Жиро, Ден О’Беннон, фактично олімпійська збірна диваків робить концепт-арт та спецефекти; син заради ролі вивчив кунг-фу; Орсон Веллс та Сальвадор Далі в ролях, але в Далі буде дуже реалістична лялька-двійник і так буде дешевше; і ще багато іншого…). Робота над фільмом так і не вийшла зі стадії пре-продакшену (детальніше про цю епопею можна дізнатися в нещодавньому документальному фільмі «Дюна Ходоровського»). Проте підготовка до фільму виявилася надзвичайно плідною на ідеї та знайомства. Саме під час роботи над «Дюною» було закладене зерно ключових робіт Мобіуса: «Інкала», «Довгого завтра» та «Герметичного гаражу», про який мова піде трохи пізніше.
В 1974-му, майже одразу після розриву з «Блуберрі», Жиро та кілька інших відомих авторів коміксів вирішили заснувати свій журнал — так би мовити, з блекджеком та хвойдами. Звався цей журнал Metal Hurlant. Вплив журналу на сприйняття науково-фантастичного та фентезійних жанрів неможливо переоцінити. Запуск його американської версії Heavy Metal спричинив прорив багатьох європейських авторів в світ американських коміксів, що спричинило фундаментальні зміни в його сприйнятті. Саме на сторінках Metal Hurlant з’явилися перші значні роботи Жиро під псевдонімом Мобіус. З-поміж них і «Герметичний гараж».
ПРО ЩО КОМІКС?
«Герметичний Гараж» (скорочено від Гараж Герметичний Джеррі Корнеліуса)» розпочався забавкою. Жиро зробив її для себе як вправу. Перший епізод, названий «Небезпечне рихтування», обігрував незбориму потребу додати ще один останній штрих до революційного творіння та прикрий наслідок такого «покращення». Якщо розглядати цей епізод у відриві від серії, можна побачити іронічне поплескування по плечу. Кожен творець має деякі труднощі з тим, коли треба зупинитися, та має неабияку спокусу додати щось ще, таке в решті все зіпсує. Власне, перший епізод є «Гаражем» в мініатюрі — у ньому можна побачити, якими принципами керується Жиро та як він буде рухатися далі.
Але певний час «Небезпечне рихтування» припадало пилом. Згодом, коли видавець Metal Hurlant Жан-Пьєр Діонне запропонував зробити для журналу коротку оповідку, Жиро вирішив подати на розгляд саме її. Через деякий час йому запропонували написати продовження. Він зробив. І так раз за разом. Так зробився «Герметичний Гараж».
Формально «Герметичний гараж» оповідає про життя та пригоди Майора Грубера та його запеклого комрада Джеррі Корнеліуса в надзвичайно подертому, але неймовірно лепському світі десь у Сузір’ї Лева. Грубер є своєрідним володарем світу Гаража, в його силах все, що потрібно оповіді у той чи інший момент. Він робить певні характерні для людини свого масштабу справи. Корнеліус теж робить справи, але полюбляє швендяти, буцатися, вовтузитися і не церемонитися. Грубер зазвичай виглядає, як чоловік середніх літ з вусами в колоніальній формі, але необов’язково (все заплутано). Корнеліус виглядає так, що його хочеться стукнути і це майже все, що про нього треба знати.
Оповідь запускається після того, як нездалий механік випадково підриває один дуже цінний механізм та тікає з місця події (власне, це і є «Небезпечне рихтування»). Це призводить до масштабного полювання на винуватця від безлічі колоритних персонажів. Але ніхто насправді не знає, чому на нещасного треба полювати та які наслідки могли спричинити його дії. Але всім треба якось крутитися і тому вони крутяться. Згодом Майор теж вирішує розібратися, що сталося, і він розбирається. Подекуди деяк, подекуди ніяк… а потім книжка відкривається та читач читає сам, бо так повелося.
І тут варто зауважити один надзвичайно важливий момент.«Гараж» можна читати з будь-якого місця та виловлювати певні образи та ідеї, які будуть складатися в свої маленькі оповіді вже в голові читача. Необов’язково навіть починати з початку конкретного епізоду. Голова читача — то єдине місце, де насправді існує цей твір. В нього немає іншого структуроутворюючого елемента. Через це переповідати сюжет «Гаражу» нема сенсу, адже тоді доведеться послідовно переказати весь цикл — епізод за епізодом, — і це буде новим твором, який матиме доволі умовний зв’язок з першоджерелом.
Ще одним цікавим моментом є те, як наскільки відмінним є сприйняття чорно-білого та кольорового видання. Оригінальні публікації в Metal Hurlant та Heavy Metal були чорно-білими. Згодом серія була колоризована в межах видання зібрання творів Жиро від Marvel Comics (під маркою Epic Comics). Чорно-біла версія тримає читача на певній дистанції та виводить на перший план робленість твору — факт його мальованості. Це привертає увагу до складових зображення — ліній та штрихів. Таким чином, сприймається не тільки фактичне зображення складається, але й безлічі штрихів, які немов атоми, його формують. Натомість, кольорова версія занурює читача в світ Гаражу, наповнює зображення життям та підкреслює його динаміку. Найбільшим додатком кольорової версії є подача останньої сторінки. У ній герой йде геть і разом із ним зі сторінки, панель за панеллю, зникають кольори. Це символізує його перехід з дійсності в простір міфу.
Іншим яскравим прикладом різниці між кольоровим та чорно-білим варіантами є зображення масштабного вибуху. Масивні чорноти в контрасті з дивним білим решти вибуху у чорно-білому варіанті змушують уявити
***
Серія стала можливістю для Жиро випробувати себе на міцність, дізнатися, що він може зробити і як далеко може зайти. Оповідь «Гаража» побудована на тому, що автор заганяє себе в куток наприкінці кожного епізоду. Це нагадує гру «Наслідки», але в цьому випадку — гравець один, в нього надзвичайно коротка пам’ять, уваги як такої нема і він намагається переграти сам себе (а це вже ще один рівень розуміння твору).
Вислів «в городі бузина, а Києві — дядько» найбільш виразно описує оповідний метод Жиро. Панелі всередині епізодів мають певну внутрішню логіку. Кожна виростає з іншої допоки все не доходить до «глухого кута» та має ось-ось завалитися. Таким чином автор виступає своєрідним ілюзіоністом — він викритий, всі знають, що він шахрай, але виступ має тривати та далі смертельний номер. Головна інтрига — те, як Славетний Мобіус знайде вихід з чергової ситуації та в яку халепу він потрапить наприкінці наступного епізоду. Але це було не все. В якості над-мети в межах «Гаража» Жиро хотів роз’єднати свій розум та руку — нестримно вихоплювати несподіване та випадкове звідусіль не покладаючись на сили раціо. І це дало можливість створити оповідний твір без стабільної оповіді. Але умовність, необов’язковість сюжету відкриває інше — можливість смакувати зображеннями, радіти композиціям, потоку образів.
Окрім цього, «Гараж» дав змогу Жиро обіграти все, що йому було до вподоби. Твір заповнений посиланнями на інші роботи, не тільки на рівні цитат та візуальних перегукувань, але й структурно — часто окремі епізоди повторюють сюжети інших творів. Жиро брав все, що було під рукою. В якомусь сенсі «Гараж» є калейдоскопом різних жанрів та стилів. Їх поєднання, співвідношення один з одним, утворює дисонанс, який очуднює кожен елемент. І разом вони утворюють вкрай насичений образами та ідеями світ, який ніяк не може скластися докупи.
Цікаво, що одним із центральних персонажів циклу є Джеррі Корнеліус, герой романів Майкла Муркока. В усіх сенсах, він вчиняє вторгнення в твір, переламує його хід, вивертає попередньо встановлені в ньому правила гри. Матеріал реагує на це відторгненням і це візуально відображено у вигляді дисонансного використання різних стилів.
В своїй суті «Гараж» це рух образної маси. Часом брудний, часом прозорий. Ніби один і той самий, але постійно відмінний. Цикл коротких епізодів, які складаються в одну велику «історію». Але це не історія в середині твору — це оповідь про те, як працює Жан Жиро та які методи він застосовує в конкретних випадках. В них важливі пермутації варіації образів, відступи від потоку, а не конкретні події. Кожен образ, який виникає в оповіді, майже одразу закривається іншими образами. Це як підбирання кращих слів для строкатішої фрази.
Власне, те, що відбувається у творі, некоректно називати оповіддю. Це фіксація, документування. Йому не потрібно стверджувати, йому не потрібно рухатися в певному напрямку, доводити свої тези, розвивати свої ідеї. Він просто фіксує — інтереси автора, його міркування, його спроби зробити те чи інше. Відповідно, персонажі цілком умовні. Функціонально вони зведені до фігур, які знаходяться на панелях та трансформуються в просторі за потребами сюжету.
З іншого боку, «Герметичний гараж» це оголення оповідної машинерії. Це нагадує споглядання за нутром годинника замість того, щоб глянути на його циферблат. Подібно до «Голого сніданку» Вільяма Берровза, Жиро застосовує всі свої навички для того, щоб створити історію, яке не буде закута в сторінки, але буде розгортатися в голові читача. Це робить необов’язковим та фактично непотрібним лінійне прочитання твору. Іншим необов’язковим елементом є розуміння твору. Теоретично, такий твір може адекватно сприйняти лише дитина. В основному через те, що діти більш схильні сприймати те, що є, а не те, що вони хочуть в чомусь бачити.
***
«Герметичний гараж» вважається однією з вершин творчості Жиро. «Велика заплутана фантастична історія з багатьма підтекстами, яка надихнула багатьох і чий відгомін і досі чутний» таке нині читачам розповідають видавці. В цьому є резон. Таке формулювання дуже приваблює. Але це не так. «Гараж» дійсно складний твір, але зовсім із інших причин. Сприймати «Герметичний гараж» як головний твір Жиро — неабияк неадекватно. Річ в тім, що він зроблений за відмінними від звичних принципами. Це те, що Лесь Подерв’янський називає «цікаві досліди» деякою мірою дуркування, періодично бешкет й переважно шал. І це обумовлює його незвичність у порівнянні з іншими коміксами та роботами науково-фантастичного жанру в цілому.
В цій відмінності знаходиться головна цінність твору.
