“Слов’янська легенда” Лесі Майданець

Січень 16-го. Два варіанти. І ще інтерв’ю наприкінці. До купи.

1.
Нещодавно у Центрі української культури та мистецтва відкрилася особиста виставка відомої української художниці Лесі Майданець під назвою “Слов’янська легенда”. На ній представлені роботи різних років, які об’єднані єдиним стилем із залученням слов’янських мотивів.

З одного боку — це ретроспектива. Через представлені роботи можна легко прослідкувати еволюцію художниці. Від робіт початку 90-х, що відштовхуються від естетики дідуся Олександра Саєнка та матері Ніни Саєнко, через формування власного “голосу” середини 90-х-початку 00-х, до кристалізації власної манери та сміливих пошуків нових шляхів 10-х років. Це неймовірна подорож у часі, що охоплює величезний пройдений шлях. Вражає те, з якою легкістю роботи розділені десятиліттями поєднуються та доповнюють один одного.

З іншого боку, на виставці представлене творче використання елементів давньої слов’янської естетики. Але це не реконструкція. Це деконструкція. Пані Леся тривалий час ретельно вивчала мистецтво доби Київської Русі, розбирала його на складові, формувала своє бачення символічної абетки і пробувала робити власні варіації у даній стилістиці. Власне, це її мистецьке кредо — поєднання традицій та залучення інновацій, осмислення мистецької спадщини та те, що Езра Павнд називав “робити новим”. Саме таким чином уможливлюється природнє просування вперед. І саме таким чином можна відкрити нові сторони давно відомого і добре вивченого мистецтва.

Зокрема, в роботах пані Майданець можна побачити вплив роботи з формами Казиміра Малевича, манеру будувати сюжети Анрі Руссо, сприйняття кольорів Анрі Матісса та містичне бачення призначення мистецтва Василя Кандинського. Останній згаданий невипадково. Так чи інакше, основною темою пані Лесі є таємне, сакральне. Те, що таїться в людині та звільняється через створення мистецтва, а згодом поглиблюється через його сприйняття.

Ранні роботи використовують символічний наратив для власної оповіді міфічних або біблійних епізодів (роботи “Лев”, “Осениця”, “Прийдешнє”, “Таємна вечеря”). Це відточування навочок. Часто це поєднання національної символіки у своєрідну оповідь (робота “Присвята Олександру Саєнку”) або власне прочитання символів спрямоване на подальші рефлексії (“Моя Україна”, “Різдвяна ніч”, “Чумацький шлях”). У випадку “Таємної вечері” це поєднання естетики гобелену із композицією ікони — це створює дещо несподіване прочитання відомого сюжету. Інші методи роботи продемонстровані у роботі “Писанкові мотиви” — це щільне сплетіння образів, що провокує більш неконтрольоване, хаотичне переживання глядача, але водночас містить чітку структуру обумовлену формою — картина засмоктує в себе.

Від середини 90-х фокус художниці переходить від символів до форм та кольорів. Картини стають більш особистими, інтимними. Визначною роботою в цьому плані є “Всевидюча Богородиця”, що об’єднує в собі композицію ікони, зменшену деталізацію та експресивне використання кольору — це свого роду маніфест майбутніх пошуків пані Лесі. Такі роботи як “Мадонна”, “Дзвони”, “Благовіст”, “Зачарування” демонструють зменшення кількості деталей, полегшення ліній та збільшений акцент на кольори. Це емоційні, імпресіоністичні оповіді, що не мають однозначного прочитання. Вони провокують емоційну подорож глядача. Пані Майданець виробила власний кольоровий код і за умови тривалого споглядання можна відслідковувати паралелі та сформувати розуміння про те, що означає той чи інший колір у тій чи іншій формі. Це відкриває новий, додатковий вимір у її картинах.

Іншою особливістю творчої еволюці художниці є зображення часу. Якщо ранні роботи демонструють плин буття мало не поколінь (роботи “Присвята Олександру Саєнку”, “Осениця”, “Прийдешнє”), то пізніші роботи охоплюють все менші й менші миті — чи то спогади чогось як триптих “Сурми вічності” або уявні реконструкції подій як “У Гетсиманському саду”. Компресія часу доходить до того, що пані Леся починає “полювати” за невидимим — триптих “Мелодії вітру” демонструє синестетичне сприйняття руху, який позбавлений впізнаваних деталей і виражаєтся виключно через інтенсію ліній та бурхливість кольорів. Це те, що поети звуть “Мить б’ю”.

Це великий виклик для непідготовленого глядача. Але за умови тривалого та терплячого споглядання — картини самі складаються у голові. Це важлива особливість, бо часто художники тяжіють до герметичних, непіддатливих творів, що вражають своєю майстерністю чи тематичною глибиною, але не підпускають близько до себе. Роботи пані Майданець навпаки — запрошують міркувати з собою і це неймовірний, безцінний досвід.

2.
Нещодавно у Центрі української культури та мистецтва відкрилася особиста виставка відомої української художниці Лесі Майданець під назвою “Слов’янська легенда”. Це ретроспективна виставка, на якій були представлені роботи різних років у різних стилях.

Об’єднувальним елементом стало використання слов’янських мотивів. Зважаючи на те, що останнім часом дуже різко зросла зацікавленість публіки у архівних та реконструкторських ініціативах — надзвичайно важливою є наочна демонстрація просування вперед, за межі відтворювання до осмислення.

Осмислення старого є найкращим способом його збереження — таким чином воно вкладається у фундамент майбутнього. І на даному історичному етапі це необхідно, бо українська культура має деякі проблеми з осмисленням минулого. Власне, це головний, хоча й безпосередньо невисловлений, меседж виставки.

Пані Леся доволі тривалий час ретельно вивчала мистецтво доби Київської Русі. Ознайомлювалася з ключовими роботами, розбирала на складові частини давнослов’янську естетику, робила варіації на тему. За її словами, це допомогло їй краще зрозуміти не тільки тогочасну культуру та те, яким чином вона пройшла до сьогодення, але й те, що вона може зробити користуючись її надбаннями. Такий підхід складає основу її мистецьких пошуків. І через роботи різних років глядачі мають змогу прослідкувати те, як змінювалося з часом її бачення тих чи інших елементів. Її роботи дуже прості для сприйняття. Навіть для цілковито непідготовленого глядача. Вони не тиснуть, не відштовхують від себе. Навпаки — запрошують міркувати з собою. Пані Майданець використовує слов’янські мотиви як абетку для оповідання власних історій. Її використання загальнозрозумілих символів дозволяє майже миттєво вхопити те, що відбувається на картинах. Ця якість пробуджує подальший інтерес і заохочує глядача пірнати глибше і пізнавати більше.

Головним питанням, яке художниця ставить глядачеві є те, що він буде робити з набутими знаннями — чи зможе він застосувати їх десь в своєму житті чи вони згинуть занедбані з мороком побуту?

***
Інтерв’ю

Напередодні закриття виставки в мене з’явилася можливість поговорити з пані Лесею про її шлях в мистецтві, важливість експонування творів та потребу шукати нові шляхи.

***

Розкажіть про свої враження від виставки?
Я давно планувала зробити таку виставку, тому дуже рада, що це нарешті сталося. Показати свій доробок за 25 років — це дуже важливо для мене. Я багато працювала, за цей час було багато різних думок, я виношувала багато різних задумів, розкривала багато різних тем. Мені було цікаво зібрати роботи і показати їх іншим. А ще — самій глянути на них знову і осмислити те, що я робила ці 25 років.

Що означає для художника виставка?
Виставка — це завжди погляд на свою працю, на себе, на те, що ти зміг зробити. Але це не погляд зі сторони. Це погляд з позиції часу.
З кожною роботою в мене пов’язані певні почуття, спогади. На деякі твори надихнули певні події, які відбувалися в моєму житті. Тому кожна робота має свої особливості — вони були пережиті по-різному, це карбування етапів життя. Мені було важливо зібрати їх разом і глянути як змінилося моє ставлення до них.

Розкажіть про один із творів?
Наприклад, я дуже довго виношувала свій дипломний проект. Керівник поставив завдання зробити твір на тему мистецтва мого дідуся. Я робила багато ескізів і в мене дуже довго нічого не виходило. Я не могла подолати вплив дідуся. І після дуже-дуже тяжкої праці, власне десь напередодні малого захисту, коли вже терміново треба було здати ескізи — в якийсь момент прийшло натхнення і я таки спромоглася зробити остаточний ескіз, який був затверджений. Так виникла моя праця «Присвята Олександру Саєнку».

Щось схоже стається кожного разу?
Подібне відбувається з кожною роботою. Вони виношуються, зріють. Часом нелегко, інколи просто виплескуються з тебе на полотно. Деякі з них можуть роками зріти в різних ескізах, розвідках, аж поки не починаю розуміти, в якому напрямку мені рухатися і чи вийде зробити щось цікаве.

Коли Ви добирали роботи до виставки — чи не відкрили для себе щось нове у старих творах?
Я помітила, наскільки мені близькі мої ранні роботи. Мабуть, через те, що я їх більш емоційно переживала — щось таке було, непридатне до опису, щось надихало на їх створення. Це був початок мого мистецького шляху, я перебувала в пошуку свого голосу. І ці поневіряння відчутні в тих роботах. Уже пізніше я почала пробувати себе в інших техніках, прагнути до розмаїття. Намагалася робити килими, розписи на склі, батик. Одні техніки відходять на другий план, а потім знову повертаються. Навички нікуди не зникають. Їм просто потрібне належне застосування.

Що є найважливішим для Вас у мистецькій практиці?
Для мене дуже важливо відточувати свої технічні навички. Це розв’язує руки, дозволяє робити більше цікавих речей. Треба завжди шукати і знаходити нові цікаві шляхи виразу. Це може відбуватися як-завгодно — несподівано чи внаслідок тривалої розвідки. Немає формули. Головне, щоб задум був цікавим, щоб він провокував пошук. Коли це є — твір рано чи пізно станеться.

***