Як на це дивитися: екранізація “Наглядачів”

Написано на замовлення кіносайту Moviegram у січні 2018-го.

Перша екранізація “Наглядачів” заслуговує на уважний перегляд.

Наприкінці минулого року почали з’являтися новини про те, що американський кабельний канал-гігант НВО розглядає можливість нової адаптації епохального графічного роману Алана Мура та Дейва Гіббонса “Наглядачі”. Згодом було оголошено, що проектом займається продюсер серіалу LOST Деймон Лайнделоф. Нова екранізація коміксу є гарним приводом знову глянути на попередню спробу — фільм Зака Снайдера.

Зак Снайдер — дуже суперечлива фігура в історії кінокоміксів. З одного боку він посприяв актуалізації супергеройського жанру в кіно у вигляді “300 спартанців”, з іншого — став його жертвою. Парадоксальним чином жанр, який він допоміг створити, взяв його у заручники та, на правах дяки, повністю скомпрометував. Завдяки неоднозначній реакції на “Людину зі сталі”, “Лігу Справедливості” та особливо “Бетмена проти Супермена” — Снайдера перестали сприймати не тільки як серйозного автора, але й як компетентного режисера взагалі. Його характеризують як посереднього ремісника, який загрався в деміурга та наламав дров — при цьому абсолютно ігноруючи нюанси корпоративної політики, які насправді є головною причиною суперечливої якості його нещодавніх фільмів. Це дуже сумно, адже Снайдер направду є одним з найбільш винахідливих режисерів, які працюють в Голівуді — екранізація “Наглядачів” слугує найкращою ілюстрацією його можливостей.

“Наглядачі” Алана Мура — один з найвідоміших коміксів всіх часів. Серія була одним з перших переконливих аргументів (після «Спіріта» Віла Айзнера з 40-х, «Маус» Арта Шпігельмана набув ваги набагато пізніше, не в останню чергу завдяку успіху «Наглядачів») в дискусії «чи є комікси мистецтвом?». За це та багато іншого серія опинилися в топі книжок New York Times. «Наглядачі» змінили індустрію — оновили лексикон супергеройського жанру, актуалізували жанр в масовій свідомості та відкрили нові комерційні можливості. Нині від «Наглядачів» не втекти. Цей комікс всі знають і всі люблять. Його всім рекомендують. Його вплив помітний усюди…

Натомість екранізацію “Наглядачів” — переважно упереджено ігнорують. На це є декілька причин. По-перше, суперечлива репутація Снайдера як «недостойного» такої почесної справи. По-друге, переконання, що “Наглядачів” неможливо адекватно адаптувати. По-третє, осторога «знецінення», «плюндрування» оригіналу «негідними» адаптаціями, його уявна «недоторканність» та нерозуміння естетичних можливостей адаптації. Для розуміння цього ставлення — згадайте реакцію фанатів на «Останнього Джедая».

Але перед тим, як почати розповідати про фільм Снайдера — потрібно пояснити деякі нюанси феномену «Наглядачів». А для цього потрібно зробити невеличкий екскурс в історію. Не затримуйте подих.

***

В 1938-му році вийшов перший випуск Action Comics, у якому був представлений Супермен. Його комерційний успіх спричинив сплеск інтересу до супергеройського жанру, який тривав до кінця 40-х. Але з часом читацькі потреби почали змінюватися — хороші хлопці в барвистому вбранні проти поганих хлопців в не менш барвистому вбранні стали повільно набридати через одноманітні сюжети та естетичну невиразність. Натомість детективні, науково-фантастичні та химерні оповіді почали домінувати на ринку.

На початку 50-х видавництво EC Comics пропонувало читачам набагато серйозніші та різноманітніші історії, аніж DC та Timely (попередник Marvel) — здавалося часи супергероїв минули. Аж тут сталася переломна подія. В 1954-му році, в самий розпал Червоного Переляку та Маккартизму, доктор Фредерик Вертам опублікував полемічну атаку на комікси — книгу “Зваблення невинних”. У ній він напряму пов’язував комікси із злочинністю неповнолітніх та змальовував індустрію в цілому як підступного провокатора.

Книга спричинила фантасмагоричну громадську дискусію, яка кульмінувала у вигляді слухань в сенаті. Основним результатом слухань був той факт, що вони відбулися — комісія з питань неповнолітніх вирішила нічого не робити. Але сам факт слухань та тон дискусії добряче налякали видавців та мережі магазинів.

В якості гарантії доброчесності видавці згуртувалися аби імплементувати правила поведінки — Comics Code. Для цього була створена наглядова рада — Comics Code Authority. Її очолив суддя по справам неповнолітніх. Основним завданням ради було контролювати вміст коміксової продукції та рекомендувати або не рекомендувати її до масового розповсюдження.

Серед обмежень були:

• заборона на уславлення та співчуття злочинцям та злочинним діям;
• заборона на зображення правоохоронних органів, суддів, представників влади у негативному світлі;
• тріумф добра над злом — за будь-яких умов;

Введення Кодексу зберегло перебування коміксів на полицях магазинів. Появу правил легко зрозуміти як прояв бажання вижити. Але це була не єдина мотивація. Кодекс активно використовувався видавцями як засіб боротьби з набагато успішнішими конкурентами. Комікси, які не відповідали “високим стандартам” обмежували в розповсюдженні. Це напряму впливало на прибутки видавців, які або адаптувалися до “правил гри” або виходили зі справи. Це спричинило серйозні трансформації ринку. Таким чином, до початку 60-х років головний конкурент DC та Marvel — EC Comics був остаточно витіснений з ринку і супергеройський жанр розпочав абсолютну домінацію на ринку.

Морально-етичні особливості Кодексу спричинили естетичні пермутації коміксової індустрії. Внаслідок накладених обмежень супергеройський жанр фактично став єдиним можливим для адекватної роботи авторів. Історії про війну, зомбі, вампірів, маніяків, вживання наркотиків, секс та корупцію опинилися за межами мальованих історій. Відсутність можливості розповідати на загал серйозні оповіді на полемічні теми посприяло відтоку професійних авторів та художників з індустрії. Їх місця почали займати менш досвідчені та більш контрольовані ентузіасти. Це стало причиною інфантилізації та формального спрощення коміксів. Однією з реакцій на обмеження стала надмірна, часом абсурдна, фантастичність сценаріїв.

Таким чином, в Бетмена з’явився костюм зебри та вічна усмішка, в Супермена бувала голова лева, Диво Жінка рибалила з роботами та колисала динозавра, а Аквамен грав у маяк на горі з восьминогів для бородатого рака (намагайтеся не думати про це).

Обмеження Кодексу уповільнили естетичний розвиток та посприяли гомогенізації індустрії. Комікси сприймалися виключно як дитяча забавка без особливої цінності. Так тривало понад 30 років. Аж поки у середині 80-х DC Comics не почали видавати комікс “Болотна Тварюка” без затвердження CAA. Автором сценарію коміксу був відомий в певних колах британець Алан Мур. На сторінках “Болотної Тварюки” він досліджував теми екології, ідентичності та відносності добра та зла не обмежуючи себе ні в чому. Комікс мав шалений успіх. Це дало можливість Муру запропонувати набагато амбітнішу історію. , яка продовжувала його експерименти з супергеройським жанром у коміксі “Марвелмен”.

На цьому місці треба повернутися назад в 1938-й. Поява Супермена спричинила тектонічні зміни в молодій індустрії. Кожен видавець хотів свого Супермена. В 1939-му році видавництво Fawcett Comics представило свою версію Супермена — Капітана Марвела. Завдяки послідовній та винахідливій роботі авторів персонаж швидко наздогнав та випередив Супермена за популярністю та продажам. Тривалий час Супермен мавпував різні аспекти Капітана Марвела — включно з вмінням літати. Водночас, DC Comics почало активно судитися з Fawcett Comics та в 1953-му спромоглося зупинити публікацію коміксів про Капітана Марвела. Внаслідок цього видавці репринтів у Великій Британії зіткнулися з проблемою постачання нового матеріалу. Тому вони створили свою версію Капітана Марвела — Марвелмена. Протягом 50-х Марвелмен насолоджувався шаленим успіхом у Великій Британії, але на початку 60-х він не витримав конкуренції з новими американськими коміксами та в 1963-му публікація Марвелмена припинилася.

У другій половині 70-х, разом із початком панк-буму, в Британії почали з’являтися журнали коміксів. Найбільшим та найуспішнішим була 2000AD — батьківщина Судді Дредда. За його образом та подобою почали виходити інші журнали. Одним з таких був запущений у 1982-му Warrior. Аби підкреслити зв’язок поколінь, його редактор вирішив реанімувати Марвелмена. Для цього він запросив відомого своєю роботою в 2000AD Алана Мура.

Для Мура це стало нагодою показати на що він здатний. Незадоволений схематичністю та інфантильністю супергеройських коміксів він хотів показати що можна робити з жанром, якщо не обмежуватися усталеними конвенціями. Оновлений Марвелмен був серйознішою та похмурішою інтерпретацією персонажа. Марвелмен Мура був багатовимірним персонажем — глибоко травмованою людиною, яку обтяжували свої сили, але яка розуміла їх важливість та робила добрі справи через свої переконання. За концептуальну основу Мур взяв глибинну парадоксальність супергероїв — він помістив фантастичного персонажа в реальний світ та змоделював можливі наслідки. Серія досліджувала моральне підґрунтя героїзму, його вплив на персонажа, відповідальність за власні дії, етику вибору, ціну боротьби зі злом, реакцію громадськості на всесильну істоту та те, як це надихає простих людей діяти.

Серія мала великий успіх в Британії та привернула увагу американських видавців. Так Мур отримав “Болотну Тварюку”. В 1985-му його оповіді про Марвелмена почали передруковувати в Сполучених Штатах. Це додало Муру аргументів на підтримку його наступного проекту — «повної та остаточної» деконструкції супергеройського жанру, його нового початку — «Наглядачів».

***

Сьогодні «Наглядачі» насолоджуються неподоланним культом, який був з турботою випещений DC Comics роками нескінченного потоку перевидань та варіацій на тему. «Наглядачі» постійно знаходяться в дискурсі. Вони заяложені. Їх культ експлуатується і нині. Кілька років тому вийшла серія «До Наглядачів», де розповідали про пригоди героїв до подій оригінальної серії. Прямо зараз виходить серія «Годинник судного дня», яка продовжує події «Наглядачів» та об’єднує їх світ із ширшим світом DC Comics. Варто зауважити, що до цих проектів Алан Мур не має жодного стосунку. Де-факто — вони є лише цинічними апокрифами.

Не зважаючи на це, не можна сказати, що переважна більшість читачів зрозуміла про що насправді серія — вони вхопилися за строкату поверхню «супергерої насправді психопати» ніби це було одкровенням та, вочевидь, так і не змогли схаменутися від цього «відкриття». Навіть видавці неправильно зрозуміли послання “Наглядачів”. Мур хотів показати, що можна робити з жанром, але замість того, щоб розширити естетичне та тематичне охоплення — видавці просто додали похмурості.

Для індустрії головний спадком «Наглядачів» можна вважати трансформацію ринку коміксів в Сполучених Штатах. Традиційно стандартною формою для супергеройських серій були короткі випуски. Історію розтягували більш ніж на один випуск лише в особливих випадках. Неочікуваний успіх «Наглядачів» та «Повернення Темного Лицаря» Френка Міллера породив новий формат — серію або певну сюжетну лінію зібрану в один том. Це спричинило тектонічні зміни в бізнес стратегії видавництв. Зібрання привабили нову аудиторію та підсилили інтерес вже наявної. Ринок зібраних видань відкрив для масової аудиторії багато «підпільних» та іноземних коміксів. Саме в такому форматі «Маус» Шпігельмана здобув найбільшого успіху.

Але дуже скоро видавці стали спекулювати на новому форматі. З середини 80-х пріоритет почав надаватися довшим оповідям (зазвичай на чотири випуски по 24 сторінки, тобто орієнтовно 96 сторінок). З часом, це стало робитися штучно, що спричинило так звану декомпресію оповіді.

В довгостроковій перспективі, від “Наглядачів” було більше шкоди, аніж користі. На пару з “Поверненням Темного Лицаря” Френка Міллера “Наглядачі” стали прапороносцем нової доби коміксів — так званого “Темного віку”. З другої половини 80-х видавці почали додавати більше показово похмурих елементів до оповідей та почали зловживати глобальними “подіями”, які змінюють статус кво всієї лінійки серій. Деякий час це приносило дуже великі гроші.

Але як і наприкінці 40-х, перенасичення одноманітним та невибагливим продуктом спричинило критичне зменшення інтересу до коміксів, яке кульмінувало в середині 90-х, коли індустрія обвалилася з мільйонних тиражів та мільярдних прибутків до напівпідпільного стану. З самостійних робіт комікси перетворилися на придаток до чогось іншого — фільмів, мультиків, іграшок, тощо. В такому стані індустрія перебуває і сьогодні. Не зважаючи на те, що комікси, зокрема супергеройського жанру, знаходяться в фокусі популярної культури — самі по собі вони залишаються інтересом доволі обмеженої аудиторії.

А тепер повернемося до фільму Снайдера.

***

Екранізація 2009-го року є кульмінацією багаторічних марних спроб адаптувати все більш культовий комікс. Ще у 80-ті проект намагався підняти Террі Гільям, потім ним так само невдало займався Даррен Ароновський, згодом проект передали сценаристу перших двох “Людей Ікс” Девіду Гейтеру. Він просунувся далі інших, але теж покинув проект. Кожна з цих спроб стикалася з проблемою адекватного відтворення надзвичайно насиченого тексту твору. Одні намагалися зберегти більше оригіналу, інші хотіли додати більше свого. Перед Снайдером екранізацією займався Пол Грінграс. Його пропозиція була радикальною модифікацією коміксу. Саме це згубило її — студії це здалося надмірним та надто ризикованим. Так на проект потрапив Зак Снайдер — на той момент вже перевірений кадр. Після успіху “300 спартанців” він отримав відносний карт-бланш. На основі напрацювань Девіда Гейтера Снайдер створив свою версію “Наглядачів”.

І вона була майже такою самою, як і комікс.

Це було дещо несподівано. З одного боку, це було саме те, чого хотіла цільова аудиторія та студійні боси. Але з іншого боку, це був дуже вишуканий виверт та художній вислів зовсім іншого характеру. На манер «Підступності образів» Магрітта — «Це не «Наглядачі».

Варто розуміти момент, в який вийшли «Наглядачі». В контексті історії кінокоміксів, екранізація Зака Снайдера займає дуже дивне місце. В 2009-му році жанр перебував на роздоріжжі. Лише рік тому вийшли дві етапні роботи — “Темний Лицар” Крістофера Нолана та “Залізна Людина” Джона Фавро. Warner Bros. позиціонувала «Наглядачів» мало не як остаточне вирішення питання «Куди йти?» кінокоміксам. Деяким чином, воно стало таким, але не на користь бачення Ворнерів — «Наглядачі» не справили враження на глядачів та не виправдали сподівань студії. Як виявилося, багатошаровий, аналітичний наратив Нолана викликав повагу, але кіноіндустрія та аудиторія віддали перевагу “Залізній Людині” з її простим та зрозумілим сюжетом, невибагливим підтекстом та епізодичний підходом до структури оповіді.

З формальної точки зору “Наглядачі” Снайдера знаходяться між «Темним Лицарем» та «Залізною Людиною». Можна навіть провести деякі паралелі — “Наглядачі” вдало об’єднують серіалізовану, послідовну структуру “Залізної Людини” із перенасиченою нюансами оповіддю “Темного Лицаря”. При цьому “Наглядачі” примудряються провернути з жанром дещо неочікуваний фокус. Так само, як і “Темний Лицар” “Наглядачі” зацікавлені в деконструкції концепції супергероїв, але не зосереджуються на ній. Цей процес сконцентрований в цілком автономних, “річ-в-собі”, епізодах на манер “Залізної Людини”, які розгортаються паралельно сюжету. При цьому, так само як і в “Темному Лицарі” в “Наглядачах” неможливо не помітити показову відсутність інтересу у власне супергероях.

І це доволі дивно, бо фільм тримається максимально близько до тексту першоджерела. Можна навіть сказати, що занадто близько. Однією з головних претензій до фільму після виходу була саме його деривативність. Фільм відтворює комікс до найдрібніших деталей. Єдиними суттєвими змінами стали вступний монтаж та зміна акцентів наприкінці історії. Але це був цілком свідомий вибір. “Наглядачі” Снайдера — не “Наглядачі” Мура. Фільм Снайдера — симуляція. І ніякий інший підхід не спрацював би.

Власне, в цьому і полягає великий фокус Снайдера. Технічно він відтворив “Наглядачів” у іншому вимірі. Але сам факт точної адаптації став своєрідним риторичним прийомом — немов повторення вже вимовленої фрази у відповідь, але із іншою інтонацією, яка породжує сумнів та несе зовсім інший зміст. Надмірна прив’язаність до першоджерела робить безглуздим аналіз “Наглядачів” як фільму. Вона знецінює його та переводить увагу на інші речі. Максимально можлива наближеність до оригіналу обертається на дуже незручні питання про те, як сприйняли першоджерело, що винесли з нього і як це впливає на сприйняття фільму.

Мур хотів показати, що краще прописані персонажі дозволяють розповідати кращі, багатовимірні історії. Але на це ніхто не звернув увагу через безліч цікавих деталей. Супергерої як травмовані люди, світ як жахливе місце і так далі. Всі подумали, що Мур відкрив світові очі на щось дуже очевидне та просто стали мавпувати формулу. В свою чергу фільм Снайдера мавпує естетику кінокоміксів і через сюжет наочно демонструє наскільки вона неспроможна до адекватної оповіді. Замість того, щоб деконструювати супергеройський жанр — фільм Снайдера критикує жанр та викриває його нерозуміння послання оригіналу. Фактично він дає ляпаса та каже «Глянь саме! На що ти перетворився?»

Дослівний повтор викриває порожнечу. Перенасичення символами перетворює їх на шум. Більша частина нюансів коміксу втратили свій сенс в перекладі та обернулися на безглузде необов’язкове пускання бісиків обізнаним глядачам. Це гротескний фарс. «Наглядачі» Снайдера на собі демонструють химерність жанру — його одноманітність, зацикленість на психологічних травмах, награну драму, постійну претензію на всеохопність, спроби філософії на шкільному рівні. І від цього була б користь, якби хоча б комусь було цього діло.

(Принаймні комерційний провал екранізації «Наглядачів» дав своєрідну відповідь на ключове питання серії «Who watches the Watchmen?»).

Сам галопуючий ритм оповіді фільму натякає на це. В дві з половиною (або три або три з половиною, в залежності від версії) запаковано все, що тільки можна. Це надає фільму ритму водевілю. Між епізодами немає перерв, немає повітря, епізоди вкладаються один на одного та наприкінці виходить гора передавлених один одним «трупів». Фільм поспішає, перечіпляється через себе, падає та котиться здіймаючи хмари пилюки. А потім відбувається громовий чих.

Снайдер свідомо перенавантажує глядача інформацією. Це змушує його перестати сприймати те, що відбувається на екрані та натомість зануритися в себе. Це дуже сміливий крок. Він надає фільмові додатковий абстрактний вимір, унікальний для кожного глядача. Таку собі подорож у невідоме. Саме з цього колись починалися супергеройські комікси. Саме про це вони забули.

***

«Наглядачі» Снайдера заслуговують на уважний перегляд. Це багатовимірна критична праця, яка вдає з себе оповідний фільм. Це особливий фільм для свого жанру, який намагається зробити щось фундаментально інше. Зак Снайдер не тільки переніс на екран гарну оповідь, але й успішно використав її для аналізу того, що не так з жанром загалом. І це може допомогти зрозуміти в чому насправді суть супергеройського жанру і що насправді можна робити в його межах.

Лише за це він вартий поваги.

З іншого боку…

…це лише одна багатьох «похмуро-похмурих» адаптацій відомих коміксів, якими були сповнені 90-ті та 00-ті. Але цього разу із претензією на те, що «все зміниться назавжди». «Наглядачі» розповідають типовий супергеройський сценарій про порятунок світу, але навиворіт та розтягують його до нестерпної довжини надмірною увагою до деталей, показовими екскурсами в історію. Постійні стрибки оповіді заважають сприймати історію такою, якою вона є. Замість цього фільм намагається довести свою перевагу над уявними ворогами. По суті «Наглядачі» хочуть переграти «Темного Лицаря», але прив’язка до першоджерела заважає зробити хоч якісь суттєві кроки в цьому напрямі. Замість цього у фільму виходить виразно мружитися та надимати щоки.

Всередині цього фільму прихований простіший та коротший фільм про змову заради більшого блага.

Якщо відкинути всю мішуру та потерть — залишається хибна детективна історія, яка прикриває історію про химерну змову заради «великого добра». Факт наявності супергероїв принципово не впливає на її перебіг. Більшість дійових осіб фільму слугують корисними ідіотами та відволікають від справжніх подій. Вони плентаються довкола сюжету, слідують за ним, але до самого кінця не можуть втрутитися в нього. Вони приголомшливо нездатні нічого вдіяти. Вони можуть лише споглядати за тим, що відбувається. Те саме можуть робити глядачі.

Асоціативний ряд

“Таємничі Люди” Кінка Ашера (1999)

Представник ранніх кінокоміксів. Адаптує андерграундовий комікс “Палаюча Морква”, але при цьому ігнорує його головного героя — Палаючу Моркву. Натомість увага зосереджена на другорядних персонажах — команді “Таємничих Людей”. Їх особливість полягає у тому, що їх здібності не є дуже корисними для адекватного виконання супергеройської справи. Іншими словами — вони жалюгідні чванливі нікчеми, які намагаються грати в героїв. Силою випадку вони опиняються посеред заплутаної змови, які закінчується на тому, що всім дуже незручно від того, що так сталося. Власне, вони навіть не є рушійною силою сюжету — вони просто намагаються втрутитися в нього.

“Дика Банда” Сема Пекінпа (1969)

Кривава евлогія та страшний суд над жанром вестерну. “Дика Банда” — це фільм про людей, чий час давно минув, але які досі хочуть довести щось собі та іншим не зважаючи на те, що це вже нікому не потрібно і нічого не варто. З іншого боку, це фільм наочно демонструє химерність типово сюжету вестерну.

«Місто Гріхів» Роберта Родрігеза (2005)

Інший приклад максимально наближеної до оригіналу адаптації. Представник перехідного періоду кіно коміксів. Круто зварений епос Френка Міллера з легкістю перестрибнув у інший вимір завдяки вбудованій у себе порожнечі. Фільм Родрігеза продемонстрував, що комікси можна успішно переносити на екран не перекручуючи оригіналу. Це відкрило дорогу для «300 спартанців» Снайдера.

«Дедпул» Тіма Міллера (2016)

Представник сучасної інкарнації кіно коміксів. Виконує роль блазня. З одного боку фільм Міллера каталогізує та висміює кліше, якими обріс супергеройський жанр. З іншого — він примудряється бути таким самим клішованим супергеройським фільмом. Це роздвоєння перетворює перегляд на сеанс очисного когнітивного дисонансу.

«Спіріт» Френка Міллера (2008)

Дуже незвична екранізація етапного коміксу 40-х, який першим продемонстрував прогресивний підхід до оповіді в супергеройському жанрі. Екранізація Міллера видається мало не актом вандалізму стосовно першоджерела. Фільм бере елементи коміксу та послідовно викручує, розламує та спотворює їх. Технічно, вона дуже подібна до «Наглядачів» Снайдера — Міллер теж спробував бережно відтворити більшість елементів першоджерела. Але в процесі викрутив все на 11 та досягнув абсолютно протилежного результату.