Історія Темного Лицаря від Френка Міллера
27-го сінчя славному Френку Міллеру — 60 років. А це привід глянути на його найвідомішу працю — Повернення Темного Лицаря та її продовження та доповнення.
Френк Міллер — один з найвідоміших авторів супергероїчних коміксів нашого часу. Українському читачеві-глядачеві він більш відомий як автор циклу “Місто Гріхів” та режисер фільму “Месник”. Але це далеко не найголовніші досягнення пана Френка. За кордоном він більш відомий, серед іншого, як “Людина, що повернула Бетмену пітьму (важливість, актуальність, яйця, тощо)”. Він був одним з двигунів “темних та жорстких” коміксів 80-х років з активним залученням соціально-критичних коментарів (бо світ — то жахливе місце), їдкої політичної сатири (Рейганова доба була благодатною для цього) та психологічного реалізму (наскільки це було можливим в рамках супергероїчного жанру). Його візуальний стиль теж вплинув на розвиток жанру — винахідливі, виразні зображення конфронтацій; тихі, усамітнені епізоди; моменти на межі абстракції розширили межі можливого і стали частиною графічної абетки для наступних поколінь. Але ми майже не будемо згадувати про його вельми специфічні політичні вподобання, суперечливі погляди на гендерну рівність та сумнівні спроби філософії. Бо дана стаття присвячена виключно його роботам з Бетменом.
Отже…
Перед тим як розпочати безпосередній огляд — варто згадати про першу значну роботу Міллера — комікс “Шибайголова”(Daredevil) від Marvel Comics. В контексті статті його варто сприймати як тренувальний майданчик, на якому Міллер відпрацював прийоми, які потім застосував на матеріалі Бетмена. Все ж таки — Метт Мердок методологічно дуже схожий на Брюса Вейна — вони борються із злочинністю напівзаконним чином, вдягають певне символічне вбрання і не дуже переймаються думкою правоохоронців. Ба більше, Готем — то ж Нью-Йорк, а Нью-Йорк в ті часи був дуже небезпечним місцем і це було виразно зображено у мілеровому “Шибайголові”. Так само, як і Бетмена, Міллер наново винайшов Шибайголову і додав більшість елементів, з якими нині асоціюється персонаж. Цікаво, що його найвідоміша історія з Шибайголовою “Народжений наново” (Born Again) вийшла майже одночасно з “Поверненням…”. Але, на відміну від Бетмена, Шибайголова Міллера завжди залишався людиною, яка намагається робити добру справу. А Міллер виріс з людяності і почав досліджувати те, що робить людину більшою за себе, перетворює її на символ.
***
The Dark Knight Returns (1986)
“Повернення Темного Лицаря” є гіпотетичною “останньою” оповіддю про Бетмена. Після великого успіху графічного роману “Ронін”(Ronin) — Міллер міг робити все. І тому він взяв досвід роботи над “Шибайголовою” і транспонував його на персонажа та світ Бетмена. Він описав, що сталося з месником після років боротьби з неподоланним злом. Взявши за основу Бетмена 70-х років з історій Деніса О’Ніла та Ніла Адамса — Міллер помістив його в гіперболізований антиутопічний світ, де нема нічого однозначного. Сама ідея Бетмена у ньому видається надміру радикальною реакцією на проблеми. Але це єдина дієва реакція в умовах байдужого, заляканого суспільства, немічних, корумпованих правоохоронних органів та кволих ініціатив замирення агресора. І такий підхід виявився надзвичайно дієвим. DKR перевернув уявлення про те, ким насправді є Бетмен і пробив дорогу до подальших інтерпретацій персонажа поза коміксами — в кіно та на телебаченні. Але в першу чергу — це історія, на яку заслуговує Бетмен. Він показаний на повну силу — одним з найвідоміших образів серії є Бетмен на коні. І це вичерпно описує те, що зробив цей твір для персонажа.
Сюжет простий. Брюс Вейн вже 10 років не діє як Бетмен, але йому муляє і тому він шукає пригоди на свою голову. Робін загинув під час виконання службових обов’язків. Комісар Джеймс Гордон виходить на пенсію. Супергероїв більше нема, бо уряд не схвалює. Супермен тепер пластун на службі національних інтересів. Джокер у стані “овоча”. Гарві Денту зробили реконструкцію обличчя. У місті безсоромно орудує банда “Мутантів”. По телевізору в манері каналу СТБ обговорюють неприпустимість самосуду і взагалі скоро почнеться Третя Світова війна, бо в США та СРСР є неподоланна суперечка. І тут Бетмен повертається і наводить шухер, потім він отримує нового Робіна (який є дівчиною, бо так крутіше) і разом вони наводять лад і спокій: перемагають банду “Мутантів”, викривають корупціонерів та встановлюють новий суспільний порядок в умовах гуманітарної катастрофи. Від цього у всіх незацікавлених і незадоволених стався кіпіш і тому президент послав Супермена вирішити питання… А далі читайте самі (давайте скинемось, купимо права і зробимо переклад). Або гляньте анімовану адаптацію, де Бетмена озвучує Пітер Веллер (Бакару Банзай / Робокоп / Білл Лі). Вона майже дослівно слідує коміксу, але тут і там додає окремі додаткові штрихи. Найдивніше в цій серії те, що вона не потребує обов’язкового знання передісторії персонажа. Бетмен настільки виразно виписаний, що уява сама заповнює лакуни. Бетмен Міллера — це караюча божа рука, яка дістає всіх винних і не знає жалю. І ті слова, які Брюс Вейн наприкінці каже Кларку Кенту — то скоріше сам Міллер, що звертається до самої ідеї персонажа Бетмена і оголошує свій тріумф.
Але головною темою “Повернення…” є те, як фігура Темного Лицаря здатна надихати людей на рішучі вчинки. Спершу ми бачимо це на прикладі Керрі Келлі, яка стає Робіном після зустрічі з Вейном під час його першого виходу в обладунку Бетмена за 10 років. Для неї він був міфом, мало не бабаєм, і на її очах цей міф повернувся, а це означає, що можливо будь-що. І тому вона вирішида почати свій бій. А потім ми бачимо як банда “Мутантів” трансформується після поразки їх Лідера (варто процитувати, що сказав йому Бетмен “Це не вигрібна яма — це операційний стіл і я — хірург”) у “Синів Бетмена”, які рятують місто під час катастрофічної ситуації. Весь цикл досліджує не стільки особистість Вейна, скільки те, як символи трансформують свідомість.
***
Batman: Year One (1987)
Після “останньої” історії сталася одна надзвичайно важлива подія — внаслідок Crisis on Infinite Earths всесвіт DC comics був перезавантажений і всі вагомі персонажі потребували переказу історій початку їх діяльності. Завдяки тектонічному резонансу, який спричинило “Повернення…” Міллеру запропонували взятися за витоки героя. “Рік перший” і досі вважається найкращою оповіддю про “початок” справи Бетмена.
В ній молодий Брюс Вейн повертається з тривалих мандрів у рідний Готем для того щоб почати свій Хрестовий Похід проти злочинності. З часом він знаходить близький собі символ і справа починає набирати обертів. Другим головним персонажем оповіді є Джеймс Гордон. Він теж повернувся в Готем. І це жахливе місто, в якому владна корупція та безконтрольна злочинність виїла будь-яку надію на зрушення в бік добробуту. Іншими словами — все сумно. Аж за край. Але вони, кожен по-своєму, дають промінь надії. Бетмен починає полювання на мафіозних функціонерів, а Гордон відслідковує своїх корумпованих колег. “Рік перший” — це велика ода завзяттю хоробрих. В ній продовжується дослідження феномену символів, що здатні надихати. Але з’являються й інші барви — лейтмотивом цієї серії є “це брудна робота, але хтось має її робити” (Faith No More) — і прикладів достатньо.
Деяким чином “Рік перший” має безліч родичів. В першу чергу треба згадати про “Людину, що падає” (The man who falls). Це спроба прологу до “Першого року” від славного Денніса О’Ніла (чиї роботи надихнули Міллера). В ній оповідається про юні роки Брюса Вейна, його мандри та тренування. А потім він повертається в Готем і ви знаєте що було далі. Також є ніби “пряме” продовження “Рік другий”, де Вейн співпрацює з вбивцею своїх батьків аби подолати старого і нещадного месника, який за методологією підозріло нагадує Карателя. За ним йде “Рік третій”, що оповідає про стосунки Брюса Вейна з Діком Грейсоном (набагато пізніше Міллер розповість свою версію їх знайомства — див. нижче). Також варто згадати про славні спроби продовження від Джефа Лоеба — “Довгий Геловін”, що оповідає про налагодження співпраці між Гордоном та Вейном, а також оповідає сумну історію перетворення Гарві Дента на Дволикого. Пізніше Лоеб видав “Темну перемогу”, що продовжує розвиває події “Геловіну”, а також знов переповідає обставини знайомства Бетмена та Робіна
Варто також згадати про спробу адаптації наприкінці 90-х від самого Міллера та Дарена Ароновського. Після катастрофічного прийому “Бетмена і Робіна” Warner Brothers вирішили зробити перезавантаження коштовної власності. І для цього запросили молодого та перспективного Ароновського (це було одразу після “Пі”), а в напарники дали йому Міллера. Разом вони забацали найрадикальнішу інтерпретацію персонажа. Брюс Вейн виріс на вулиці, навчився науці Бетмена з книжок (найкраща реклама заохочування читання всіх часів — НМД) Бетмобіль то Лінкольн Континенталь, а все його приладдя було підручними засобами. Візуально це мало нагадувати фільми Майкла Манна чи трилогію про Борна. Але студія вирішила, що такий фільм їм не треба і закрила проект. Зважаючи на те, що сценарії Міллера до Робокопа пізніше були адаптовані у комікси — залишається сподіватися на те, що коли-небудь і цей сценарій буде перероблений у комікс.
Так само як і попередній твір — цей має анімовану адаптацію. Роль Гордона виконує Браян Кренстон (Волтер Вайт), а роль Вейна озвучує Бен МакКензі, який нині виконує роль Гордона у серіялі “Готем”.
***
Spawn/Batman (1994)
Після неоковирних пригод в Голівуді (написання сценаріїв до другого та третього Робокопа. Щоправда, завдяки ним ми маємо шедевр “Робокоп проти Термінатора”, але мова не про те) та в розпал епопеї “Міста гріхів”, Міллер вирішив повернутися до Бетмена у безглуздому, необов’язковому, але деяк веселому (але вельми сумнівно) кросовері з персонажем Тодда МакФарлена Спавном (Spawn). Це комікс, який був створений для задоволення его його двох авторів — і більше нічого в ньому нема. Але ті пустоти швидко наповнюються читацькими сенсами. Все ж таки — комікс гарно виглядає і може слугувати навчальним посібником із зображенням бійки з творчим залученням ономатопеї.
Це зустріч в прямому сенсі. Бетмен і Спавн зустрічаються — одразу не подобаються один одному, надміру розмаїтно дають один одному по пиці, потім гуртуються аби дати по пиці невиразному поганцю, бо він поганий і чинить неподобство, а після прощаються, бо далі нецікаво. В принципі, це поєднання естетики Бетмена з “чуттєвістю” “Міста Гріхів”. І як гіпотетична істота — воно має право на існування. Якщо перестати сприймати цей твір серйозно — вийде абсурдистська вправа з пантоміми за участі двох відомих персонажів. Хіба треба щось ще?
***
The Dark Knight Strikes Again (2001–2002)
Вражаюча обкладинка першого випуску каже все, що треба знати — мало не буде нікому. Але світ змінився, поки Міллер готував продовження своєї саги. Сталося 11-те вересня, Війна з Терором, життя стало швидшим і набагато хаотичнішим. З іншого боку, від Міллера чекали “просто” другого пришестя “Повернення…”. Натомість стався “…удар у відповідь”. І це було прекрасно. Але світ не був готовий. Саме в таких клішованих сентенціях варто описувати цей твір.
Історично склалося, що “Повернення…” часто згадують в один рядок з іншим шедевром жанру — “Наглядачами” Алана Мура. І цей твір дуже сильно зачепив пана Френка. “…удар у відповідь” можна вважати своєрідною відповіддю Муру — це Міллерове бачення “великої супергеройської історії про відповідальність”. Але без підтексту, коментарів, алюзій, аналогій та іншого мотлоху красного письменства. Це просто така оповідь. І в ролі “відповіді” DKSA виглядає дещо неадекватно — все ж таки, це в першу чергу велика історія про рішучих людей в неможливих умовах за неймовірних обставин, а не роздум на тему місця супергероя в культурі чи ролі особистості в історії. Ця особливість збиває з пантелику і заважає сприймати твір таким, яким він є.
“Темний Лицар 2” в принципі є історією Ліги Справедливості із Бетменом на чолі. Сталося таке — Лекс Лутор (тут він виглядає як Кінгпін з “Шибайголови”) та Брейніяк (Скайнет планети Криптон) захопили світ і оточили його всілякими озброєними супутниками. Супергерої поневолені, їх шантажують погрозами життю дорогих їм людей (наприклад, Флеш став “всеамериканським електрогенератором”, а Атом ув’язнений у чаші Петрі, бореться з неймовірними “морськими” істотами). Супермен намагається про все домовитися і вирішити напружену ситуацію “мирним шляхом” через приниження та поневолення, але без “непотрібних жертв”. І тут Брюс Вейн (раптово) повертається, виразно каже “ша!”, збирає стару команду і показує як “бацати циганочку”. У стилі Кірбі. Тобто робить революцію. Потім Зелений Ліхтар охоплює Землю гіганстською долонею. Мікрокриптонці зирком смалять Брейніяка, а Лутора доволі символічно страчує “янгол”. А потім Бетмен розбирається зі старим Робіном, який здурів (наступна серія пояснює чому він врешті решт здурів) і, за допомоги Лутора, вдає з себе Джокера (з функціоналом Росомахи) та вбиває майже всіх. А потім — кінець? Далі буде?
Така історія була б прийнятною в середині 60-х з бомбезним стилем а-ля Кірбі чи Дітко чи Стеранко, але в 2001–02 роках це виглядало аж надто надмірно і реакція на твір була відповідною. Вкрай негативною. Але це прекрасна оповідь, яка прихована за неоковирною графікою. Місцями це дуже потворна книга, але якщо у вас вистачить терпіння вчитатися і зрозуміти що відбувається — стає зрозумілим дурнувата велич задуму. Епічний розмах цієї історії перебиває подих. І це один з тих випадків коли надмірність працює на твір.
***
All-star Batman and Robin the Boy Wonder (2005–2008)
Хоча “…удар у відповідь” був прийнятий незаслужено прохолодно, керівництво DC Comics вирішило запропонувати Міллеру ще раз повернутися до персонажа у серії “All-star”. Ця серія була запланована як еквівалент Марвелівської Ultimate Universe: відомі персонажі поставали у рафінованій формі — без вантажу міфології, канону та дивовижних виворотів глузду. Таким чином необізнані у перепетіях багаторічної оповіді читачі могли без ускладнень розпочати своє знайомство з іконічними персонажами. Йому в помічники дали великого Джима Лі, який тільки-но завершив іншу історію про Бетмена — славнозвісний “Hush”. І ніби всьо вже чьотко. Але не так сталося, як гадалося.
В серії All-star є дві сторони: одна містить All-star Superman (все, що треба знати аби зрозуміти значення Супермена), а інша — цей твір. Умовно, він покриває події другого року роботи Бетмена та описує обставини його знайомства з Діком Грейсоном, який потім стане Робіном (а потім перестане, а потім повернеться нехорошою людиною, довга історія). При цьому Бетмен зображений не дуже привабливою, навіть неприємною, персоною — пихатий, озлоблений садист з терористичними нахилами. Якщо коротко — то це Бетмен як персонаж бестіарію “Міста Гріхів”. Саме тут з’явився меметичний вираз The Goddamn Batman. І в цій книзі не дуже багато подій, які можна переказати. Бетмен рятує Діка, починає його тренувати (і це яскравий приклад того, що Міллер заздрить Муру — тренування дуже подібне на те, як В тренував Ів), інколи виходить на вулиці бити людей, в нього погана репутація, потім щось починає вимальовуватися, назріває серйозний махач і на цьому все обривається. І так краще, бо уява завжди робить краще. Серія обірвалася внаслідок негативної реакції і тому не має формального завершення. Буває. (Але згодом Лі та Міллер анонсували продовження серії під назвою Dark Knight: The Boy Wonder. А потім прогримів DKIII. Побачимо, що буде.)
З іншого боку — це яскравий приклад феномену декомпресії у коміксах нульових років. Тут це доведено до межі — в окремих випусках взагалі нічого не відбувається — просто декілька персонажних моментів із натяками в нікуди. Але є дев’ятий випуск. Найкращий в серії. Там є все, що треба для щастя: Бетмен проти Гела Джордана, Зеленого Ліхтаря. Пофарбований у жовте. А потім йому пропонують лимонад. Ця мить божевілля сприймається як подих свіжого повітря в накуреному приміщенні. Далі без коментарів, бо це треба бачити.
Але цей комікс зовсім не працює як класичний Бетмен. Проте, на наше щастя, ідеї ASBAR були взяті до уваги у теперішня серії Бетмена від Скотта Снайдера та Грега Капулло. Вони використовують ту саму модель персонажа, що й Міллер, але з почуттям міри та ритму. І в них виходить набагато виразніше, деяк адекватніше і навіть цікавіше. (Зараз Бетмен не Брюс Вейн і взагалі трансформер, бо не можна цуратися нового).
Коли я перечитував ASBAR — то помітив одну дивну річ. Характери персонажі доведені до абсурду і все описане набуває небажано комічного тону. І це щось нагадувало. Щось близьке. І в моїй голові пролунав один дуже характерний голос. І я все зрозумів.
Аби скоротити — це найближчий еквівалент до п’єси Подерев’янського з Бетменом у головній ролі. Манера персонажів говорити. Те, з яким розмахом вони все роблять. Дивовижно, як резонує ця думка. Таким чином все стає на свої місця. Під час читання голос пана Леся буде переслідувати вас.
***
Holy Terror (2011)
Як вже було вказано, 11-те вересня сильно травмувало Міллера. Це ледве помітно в “…ударі у відповідь”, але він цілком відкрито говорив про це у інтерв’ю. В якості своєї відповіді терористам він запропонував своєрідну інтерпретацію пропагандистських коміксів часів Другої Світової, де Супермен чи Капітан Америка завзято гамселили нацистів та давали копняка фюреру та його друзям. Бо це правильно, бо це добро проти зла. І так далі…
Спершу це мала бути історія у форматі “Бетмен проти Аль-Каїди”. І наявність Бетмена там була радше послугою тодішнього головного редактора DC Comics Боба Шрека. Але потім він пішов і разом з ним зникла можливість використовувати Бетмена у таких сумнівних задумах. Але пан Шрек пішов у нове відділення студії Legendary, яка займалася виробництвом трилогії Крістофера Нолана (яка в свою чергу багато чим завдячує роботам Міллерa). Воно було орієнтоване на коміксовий супровід до майбутніх фільмів. І разом з собою Боб Шрек взяв цей багатостраждальний проєкт. Бетмен перетворився на Фіксера (Рихтувальника), який має більш брутальні методи роботи, але в глибині “душі” залишається Бетменом.
За сюжетом у місті, яке зовсім не є Готемом, відбувається страшний терористичний акт, який зовсім не є 11-м вересня, і тому Фіксер йде мститися за всіх невинних громадян, що загинули через підступність ворогів. Фіксер іде вбивати багато коричневих людей у тюрбанах, бо вони всі злі, погані, підступні, додайте свої прикметники. Вбиває з почуттям стилю і без будь-яких проявів рефлексії.
Можливо таке чорно-біле людиноненависництво (цілком у фарватері Еренбургового “Вбий німця”) було б прийнятним десь у 1943-му, але у 2011-му це було явним перебором. Світ змінився. Люди навчилися розрізняти напівтони. Все виявилося набагато складнішим. Саме тому цей графічний роман викликав таке відторгнення. Але він став подією. Довкола нього точилися дискусії. І всі вирішили, що найкраще зробити вигляд, що цього графічного роману ніби нема. Провсяквипадок. І ця робота необов’язкова для ознайомлення.
***
The Dark Knight III: Master Race (2015–2017)
Третій апокриф до DKR увібрав в себе всі негативні риси сучасних коміксів. Наприкінці грудня вийшов сьомий випуск з запланованих восьми. І тут варто зауважити, що ніхто насправді не очікував від Міллера нової роботи. Всі його твори ХХІ століття були прийняті дуже неоднозначно, переважно прохолодно, зазвичай з сарказмом. Хоча у 2005-му році він мав певну реабілітацію в очах мас у вигляді колосального успіху екранізації “Міста Гріхів”, Міллер примудрився перебити фарт посереднім ASBARBW, а потім після не менш колосального успіху екранізації “300 спартанців” він примудрився збити фарт вдруге незаслужено розгромленою екранізацією пригод персонажа Віла Айзнера — “The Spirit” (в основному через те, що фільм виглядав більше як “Місто гріхів”, аніж першоджерело, яке вважається однією з вершин коміксів Золотої доби). Після Другого Темний Лицаря та Святого Терора — на Міллера махнули рукою.
Але при цьому — всі постійно згадували, яким хорошим було “Повернення…”. А DC радісно перевидавало його з різноманітними наворотами, а потім вони вирішили, що було б непогано заробити на новій серії пригод Бетмена у версії Міллера. І запросили Міллера благословити проект. Власне це те саме “друге DKR”, яке хотіли фанати. Не більше, не менше. Прораховане до дрібниць. Зачіпає всі потрібні “струни душі”.
Хоча Френк Міллер позначений як співавтор — його почерку практично не видно у серії. Це вимушений крок. Було б нерозумним давати Міллеру свободу рухів після попередніх спроб. Це майже повністю робота Браяна Азарелло і вона має всі недоліки цього автора — декомпресію, несфокусованість та надмірну увагу екшену на шкоду оповіді. Але в ній є все, що хотів би бачити середньостатистичний фанат DKR — телеголови, жорсткі бої, змови, цинізм, епічні картини на всю сторінку.
Сюжетно “Раса господарів” є доведеною до кондиції варіацією на тему “Святого терора”. Але в цьому випадку в справу йдуть екстремісти з криптонського міста Кандор, яке було зменшене в покарання за радикалізм. Через випадковий збіг обставин фанатики вириваються з в’язниці та розпочинають повномасштабне вторгнення на Землю. Бетмен вступає в нерівний бій, до нього приєднуються старі товариші з Ліги Справедливості, але цього недостатньо. Це епічна оповідь сповнена пам’ятних моментів, яка має одну невеличку проблему.
Вона… ніяка. Тобто завершення першого випуску передбачувано бомбезне, але перед ним треба пережити кількадесят сторінок у жанрі “тойщо”. І так у кожному випуску — якийсь момент на всі часи втоплений у марудній калюжі затягнутих перебивок. У 86-му перші випуски вклалися б у один випуск. А тут воно має одне речення сюжету на випуск, поза ним йде невідомо куди і постійно нагадує, що це той самий Темний Лицар — той самий, той самий, той самий. Залишається лише ввічливо сподихати.
Виходить так, що до самого закінчення серія складається з цікавого сюжету на якій була накинута іконографія “Темного лицаря”. Такий собі симулякр. До самого кінця номінальна приналежність не робить її частиною “саги”, навіть якщо всі вимоги дотримані та все виглядає належно — це лише імітація спрямована на збагачення видавця. Підставний твір — щось на кшталт того, що було у “Викрадачах тіл”. Тобто виглядає і читається як справжній Темний Лицар, але щось не те. Нема серцевини. Нема норову. Того, що робило найбезглуздіші моменти ASBAR вартими уваги. І це не має виправдання… майже…
А потім оповідь переходить в останню частину, де Міллер нарешті проступає і раптом все стає на свої місця. Це дивовижний фокус, який обертає посередню серію на чудовий оповідь про зміну часів.
***
The Dark Knight Returns: The Last Crusade (2016)
…але має успіх. Після того, як DKIII очікувано “несподівано” виявився комерційним успіхом, DC одразу оголосили про ще один проект команди Міллер-Азарелло. Цього разу приквел про те, чому Бетмен колись вийшов гри. Не зважаючи на те, що обставини загибелі Джейсона Тодда вже були виразно описані у першій серії та навіть згодом запозичені в канон у вигляді A Death in the Family — ніщо не може залишатися для уяви читача. Все має бути переказано знов і знов.
TLC розповідає про те, як Бетмен готував Джейсона Тодда зайняти його місце, а Джокер взяв і накрив все тазом, і тому Бетмен вийшов на пенсію.
Історія така. Вейн втомився бути Бетменом, бачить, що Джейсон має занадто гарячу голову для цієї справи, але сподівається, що все буде добре. Джейсон без ентузіазму наривається на небезпеку та, врешті, отримує своє. Джокер робить джокерові справи та дуже намагається не позіхати (уявіть це видовище), а потім натрапляє на контрольний пункт сюжету та робить свою справу. Кінець.
Бо так було сказано в DKR. Так само, як в A Death in the Family. Не зважаючи на те, що тема взаємозалежності героїв і поганців — зажди цікавий матеріал, TLC примудряється залишатися необов’язким та непотрібним додатком до канону, який нічим не може виправдати своє існування. Це такий самий симулякр, як і DKIII, але цього разу навіть без курйозів.
***
Добре, а тепер — нумо заспіваймо подумки приспів “Зорі”, бо забагато пафосу.
