More than meets the eye — Mechanic: Resurrection review

Не так давно в прокат не дуже вдало вийшов черговий фільм Джейсона Стейтема. Він нікому не сподобався, бо його ніхто не зрозумів.

Сама назва та її оксиморонова натура натякає на деяким чином незвичне видовище. Критики теоретично справедливо рознесли фільм вщент, бо він справді не відповідає промисловим стандартам, але з яких пір до фільмів застосовують гастрономічну ментальність та міряють їх лінійками? Чому так сталося? Можливо, цей фільм треба дивитися інакше, ніж посередній «бойовичок»?

Насправді, Mechanic: Resurrection — надзвичайно цікавий фільм. Набагато кращий, ніж його малюють. Це захоплена (зненацька) оповідь про дисонанс між стилем та матеріалом, яка “мре” протягом фільму. Окрім обов’язкового барвистого божевілля кількох епізодів та Джейсона Стейтема, який робить “справи Джейсона Стейтема” — фільм з гордістю демонструє дещо більше. А саме — друге дно. І яке!

Річ в тім, що режисер фільму — Деніс Ганзель. Більш відомий за фільмом про маніпуляції свідомістю під назвою “Хвиля”. В «Механіку’2» він робить схожий фокус, але з іншого боку. Він не розповідає про маніпуляції — він маніпулює. Зухвало та показово. Аби показати, що сама усталена форма фільму — лячний мотлох, а очікування та так звані «вимоги» глядача — наслідок маніпуляцій, які згодом обернулися на підігравання статусу кво.

Все — гра акторів, постановка епізодів — підкреслює цю тезу. Не зовсім те, що зазвичай буває в обгортці «бойовика».

В «Механіку’2» режисер не працює над оповіддю. Він дискутує. Чому фільми є такими якими вони є? Як сформувалися такі правила? Навіщо їх застосовувати? Чи є щось поза ними? З цим працює режисер.

***

Тут варто зробити крок в бік та пояснити, як це так. Штука в тому, що екшен-фільми за своєю суттю — вкрай придатні до деконструкції будь-яких елементів. Вони можуть бути якими завгодно. Сама механіка жанру передбачає це. Бо вона вільна від драматичних конвенцій. Екшен як жанр має більше спільного з театром абсурду, Дада та концептуалізмом, аніж зі своїми безпосередніми пращурами — пригодницькими стрічками та нуарами. Завдяки підвищеній реальності все, що відбувається оновлюється — герої, події, окремі реакції. Вони завжди не такі, якими б мали бути насправді. І в цьому шарм жанру. Завдяки цьому з’являється місце для дослідження інших матерій.

Ганзель робить фільм настільки за правилами, що доводить цілком типовий сюжет до оксамитового безглуздя. Але через специфічність форми воно набуває іншого сенсу. Піднімається над власною тематикою. Це вже не просто «ще один фільм». Режисер використовує набір жанрових прийомів для критики “фільму” як ніби-то довершеної форми із чітко визначеними правилами.

При цьому «Механік’2» залишається в жанрі, але фактично не є ним. Його проблема в тому, що зазвичай твори цього жанру не виробляють для досягнення мистецьких цілей. Це впливає на сприйняття глядачем.

Але фільм йде поперек свого жанру. Він не очуднює тропи, а робить їх ще більш впізнаваними. Аж до роздратування. Робить мову ще більш штучною, а вибухи ще більш вибуховішіми. Перенасичення кліше призводить до трансформації сприйняття — глядач перестає дивитися “бойовик” та починає дивитися «фільм» — щось невідоме, таке, що потребує осмислення. І це при тому, що нічого такого, що виходить за межі жанру в фільмі немає.

Через це виходить цікавий момент. Глядач перестає сприймати оповідь. Починає питати “навіщо це зроблено саме таким чином?” — згодом, починає бачити, що відбувається насправді. Це призводить до того, що фільм буремно “розвалюється”. Стає видним скелет фільму, його машинерія. Його частини труться, стукаються одна об одну, іскри, пара, дим — формально, відбувається дійство. Демонструється абсолютно безглузда награна механіка утворення мотивації героя, зображені позбавлені звичної динаміки екшен-сцени. Сюжет зав’язується, бо це фільм. Наприкінці кожного епізоду можна майже почути “(узагальнює подію), БО ЦЕ ФІЛЬМ!”. Але все це заради того, аби показати, наскільки все це насправді “неправильно”.

Бо така штука як “розказати історію”, більш відома як “офіційна головна вимога глядача”, насправді не все, що можна зробити в фільмі. Дуже сильно не все. Це створює несподіваний зв’язок між “Механіком’2” та, наприклад, сучаними фільмами Теренса Маліка.

Ганзель дискутує про кіноформу з наочними ілюстраціями. Йому цікаво робити “фокус”, викручувати форму, аж поки з неї не потече отруйний сік. Проте, водночас, він створює виключно кінетичне видовище на манер старих німих слепстіків. Його захоплює технічний момент. Разом вони утворюють цікавого звіра навиворіт, який замість слів використовує їх словникові тлумачення.

І це чудово.