Загін самогубців — bad boys gone good

Писана для Vertigo. Доступне за посиланням: http://www.vertigo.com.ua/about-suicide-sqaud/

Зовсім скоро на екрани виходить довгоочікуваний черговий фільм з кінематографічного світу DC Comics — «Загін самогубців». У ньому команда менш та більш відомих переважно антигероїв збереться боротися з чимось дуже поганим, а також із сумнозвісним Джокером (бо без з нього, вочевидь, зовсім ніяк ніяким чином). Поспіхом позиціонований як антипод заслужено розгромленого «Бетмена та Супермена», фільм має запевнити публіку, що керівництво студії має уявлення того, що вони роблять. Але ця стаття — не про фільм. Мова про саму команду, її заплутану історію та унікальне місце коміксу в світі DC Comics.

Погані хлопці, які вчиняють добрі справи, бо таким чином вони можуть робити улюблену справу, а не сидіти без діла — стара та перевірена ідея, яка охоплює безліч тем та дозволяє легко розкрутити захоплюючі оповіді. Найяскравіший приклад — фільм «Брудна дюжина» Роберта Олдрича. У ньому — бувалий майор збирає барвисту команду злочинців для виконання надскладних та морально сумнівних завдань, які занадто брудні для пластунів. По ходу справи все виявляється набагато складніше. Очікувано, не всі повернулися, але всі гарно провели час. «Загін Самогубців» взяв цю формулу та помістив її в світ коміксів. І, як виявилося, пішов туди, де комікси майже не бувають — в реальному світі. Мало нікому не здалося. Але давайте по–порядку.

Ab ovo

Доволі тривалий час супергероїчні комікси мали чіткий та непереборний розподіл на чорне та біле. Напівтони були майже неможливими внаслідок фактичної цензури, яка була введена в індустрію в середині 50–х років. Хороші були хорошими, погані були поганими. Ба більше, ставлення до зображення злочинних дій було настільки жорстким, що будь–який поганець мав бути деяк недолугим, незграбним бовдуром із неповторним стилем, який завжди отримував по рукам за свої дії, а потім тікав та починав знову. Це посприяло формуванню довкола деяких персонажів плеяд поганців (найвиразніші довкола Бетмена та Флеша), які гуртувалися в переможені загони нескорених аби куйовдити плин та прикрашали буття героїв своїми вибриками. І воно працювало. Відсутність глибокої характеризації давало змогу робити нескінченну оповідь.

З часом — все почало ускладнюватися. Після термоядерного поп-арт тур-де-форсу шістдесятих — в сімдесяті таки з’являлися напівтони. Погані хлопці почали нагадувати живих істот — зі світоглядом та мотиваціями. Хтось здобув трагічні обставини, які перекинули їх на інший бік, деякі отримали «вищу мету», а інші стали грати «свою гру» та опинилися в «сірій зоні», звідки в залежності від обставин підігрували і хорошим і поганим. Але в межах «розумного» — вони не боролися за симпатії аудиторії. Погані хлопці залишалися контрастним фоном для розписування чеснот хороших хлопців.

Згодом, у 1980-му році в New Teen Titans #2 з’явився Дезстрок (Штрих Смерті. З нього потім Дедпула зваяли). І це був своєрідний поворотний момент. Подача його характеру стала суттєвим кроком до остаточного вирівнювання в правах умовних «хороших» та «поганих» хлопців. Він жив тому світі та намагався «крутитися». Фактично він був суперантигероєм, ба більше, майже як Бетмен. Це мало успіх у читачів. Такими були передумови.

З чого все почалося?

Перша поява команди під назвою «Загін самогубців» відбулася в 1959 році у The Brave and the Bold #25. Команду створили сценарист Роберт Кенігер та художник Росс Ендрю. Цей загін не мав майже нічого спільного з відомішою інкарнацією команди. Ба більше — це був тимчасовий замінник Ліги Справедливості Америки та посередня варіація на тему Challengers of the Unknown. Команда складалася зі звичайних людей, чиєю роботою було вирішувати проблеми та питати зайвого, бо читачеві варто пояснювати обставини. На чолі був Рік Флег — ерзац–Лі Марвін, бувалий жорсткий дядько, з норовом паровозу. Вони робили своє марудне діло. Зважаючи на те, що дійсність в коміксах на той час була у вигнанні (або внутрішній еміграції) зазвичай вони займалися набагато серйознішими справами. Такими, як:

· боротися проти ерзац–Годзилли та викидати його на Сонце;

· кататися поміж метеоритного дощу на ракеті;

· надягати пакет на голову гігантської змії;

· блукати крізь полум’яний дощ;

· зустрічати метелико–бджолу;

· тролити рибу;

· споглядати за пейзажем «скелет динозавра поряд із залишками робота»;

· робити непереливки водяному ерзац–Кінг–Конгу;

· опинятися всередині картини з динозаврами;

· давати копняка Голіафо–Поліфему;

· блукати пустелею до знемоги;

· стикатися з людьми–міражами та чубитися з ними в дзеркальній кімнаті немов колективний Брюс Лі;

· битися з величезними птахами за допомоги величезних сірників та масованих ядерних ударів;

· вражати читача до забуття.

Ці пригоди склали фундамент, на якому пізніше була збудована сучасна інкарнація загону (до речі, їх походеньки дещо нагадують «Фатальний Патруль»). Кожна з пригод має ознаки свого буремного часу — страх невідомого, що провокує агресивну реакцію; фантастичні подорожі; божевільні плани; криві діалоги; величезні монстри-метафори більших проблем, жінки–магніти для негараздів; карколомні оповідні гамбіти заради гамбітів… На жаль, особливого успіху перший загін здобути так і не зміг. Вони не спромоглися вибитися зі строкатого фону тодішньої лінійки DC та опинилися на третіх ролях в другорядних книжках, де скніли, поки світ довкола теліпало й нудило.

Так тягнулося до середини 80–х.

Загін Самогубців Джона Острандера

Ситуація змінилася з випуском Crisis on Infinite Earths. Тоді, внаслідок надмірної заплутаності всього, спочатку настав «кінець світу», а потім лінійка DC була повністю «перезавантажена». Сил розгрібати завали суперечливих історій вже не було — тому вирішили почати спочатку. А саме, відкласти стару лінійку та зробити нову, простішу, з кращими частинами старої та нездоровою дозою нового та невідомого. Тоді виникла ідея «повернути» Загін Самогубців та підрихтувати концепцію до нових часів.

Це добре діло зробив вельмишановний Джон Острандер. Спершу, він навів шухеру в міні серії Legends. В цьому йому допомогли Джон Берн (перезавантажив Супермена, писав кращих Людей Ікс та Фантастичну Четвірку) та Лен Вайн (забацав Болотну Тварюку та Росомаху, але тут це згадано лише заради посилання). Розпочата в листопаді 1986–го, серія оповідала про те, як Дарксайд (дуже поганий дядько зі світу Джека Кірбі, який опинився в основному всесвіті внаслідок Кризи) обернув людство проти героїв за допомоги своїх любих друзів. Аби вирішити проблему «представниця уряду» зібрала оновлений Спец Загін Х на чолі з Флегом (а потім його сином). Разом із «героями Землі» вони побороли друзів Дарксайда, але один з команди загинув в процесі. Надалі все було інакше. Бо персонажів стало шкода. Але це відкрило шлях для інших цікавих речей. Окрім іншого, «Легенди» оповідають про створення пост–кризової Ліги Справедливості. А ще це, мабуть, основа сюжету кіноадаптації.

Одразу після завершення «Легенд» Загін отримав власну серію, у якій Острандер розійшовся на повну. Згодом до нього приєдналася дружина Кім Єл і разом вони вивели Загін на новий рівень. Але про це трохи пізніше.

Чим особлива каденція Острандера?

Новий Загін Самогубців вже не був надзвичайно дивним колективом для боротьби з динозаврами. Це була команда осіб з very particular set of skills, які встигли відзначитися дуже поганими справами деінде та мали всі шанси на статичну подорож в нікуди на базі в’язниці Бель Рев. Розклад такий — погані хлопці працюють на уряд в обмін на деякі пільги та можливу амністію. Ця приваблива пропозиція виявилася надзвичайно ефективним мотиватором. Але це не все. Кожен з «самогубців» отримав свою траєкторію характеру. Це стало мало не найголовнішою новацією Острандера.

Для прикладу, Дедшот — найманий вбивця, ерзац-Чарльз Бронсон, який вміє круто стріляти, чхати на все хотів та має намір померти. Він хотів бути як Бетмен, але йому подобалося робити погані речі, хоча він так і не зміг змиритися з тим, що він — поганий хлопець. Але згодом йому стало байдужіше. Його трагедія перейшла в інший вимір та обернулося на абсурдну драмеді. Або цікавий приклад статичного характеру — Капітан Бумеранг. Еталонний падлюка, який не оминає нагоди сказати «гадість» та вчинити прикрість. Він не пропускав можливості зрадити, підставити, надурити товаришів, постійно наривався, був всіма засуджений, періодично каявся. Робота не змінювала його, він варився у власному соку та насолоджувався цим.

Але були є й справжні хороші хлопці (з претензіями). Наприклад Бронзовий Тигр — навчений Лігою Вбивць (готували Бетмена) порядний громадянин, якого через це дратує совість і тому він у справі (а ще він переміг Кажана в двобої). З часом він приймає своє минуле та йде далі. Або Рік Флег–молодший — прямий як шпала вояк, який знає своє діло, молиться на ніч, робить добре Батьківщині та не зловживає міркуванням. Він щиро вірить в свою справу, але пізніше виявляється симулякром та никне від усвідомлення фальшивості власного існування. Його постать реконструює образ «чистого» героя.

На чолі команди стала Аманда Воллер. Велика, товста, чорна пані, яка пробилася до свого місця зі страшенних злиднів завдяки наполегливості та тяжкій праці. Вона знає, що і як їй треба робити аби досягти мети. Вона знає, куди ткнути аби змусити людину робити те, що їй треба. Вона йде до кінця. Аманда настільки жорстка, що в колективі її звуть «Стіна».

Власне, вона і є стіною для загону — від уряду, інших супергероїв та світу довкола. Не зважаючи на показово зверхнє ставлення — Воллер дбає про свій колектив та прив’язана до нього дещо чудернацьким, навіть «родинним» чином. Вона не відправляє загін на однозначно самогубні завдання, проте здатна на тяжкі рішення. Коли один з членів Загону потрапляє в полон — вона відмовляється від рятувальної операції, бо це може викрити команду ворогу та ускладнити подальші дії (але вони все одно зробили по-своєму та це мало наслідки). Іншим разом, її починає шантажувати викриттям сенатор, тому вона провертає багатоходову композицію, яка вивертає шкереберть всі сторони конфлікту. Пізніше, вона йде до в’язниці за свої «злочини» — виключно для того, щоб довести уряду, що вони без неї не можуть. Згодом, вона стає найманцем та разом із Загоном лізе в чужі справи та ламає комедії. Коли Бетмен зібрався викрити злочини Воллер світові, вона просто сказала «відстань, багатенький хлопчик» (https://www.youtube.com/watch?v=ruwIBT-noAs), чим закрила тему надмірно загостреного відчуття справедливості окремих персон. І, наостанок, вона смачно доводить до самогубства незворушного диктатора–телепата. Можливо, для когось — вона просто бабуся…

Таке.

***

«Загін Самогубців» міг з’явитися лише в середині вісімдесятих. Це була доба, коли можливим було більш ніж все. Завдяки появі Dark Knight Returns Френка Міллера та Watchmen Алана Мура стався тектонічний зсув сприйняття коміксів у суспільстві. Це розв’язало руки видавцям та дало їм впевненість без перестороги занурюватися в ризиковані теми та вдаватися в неймовірні формальні експерименти. Більшість пантеону DC виграло від цього. Одним з найбільших експериментів тієї доби був «Фатальний патруль» каденції Моррісона, іншим — «Загін самогубців» Острандера. Разом вони заклали фундамент для прогресивної марки Vertigo.

Важко знайти дві більш несхожі серії. Але вони демонструють два протилежних підходи посткризового DC. Якщо Патруль був буремно дивною, сповненою надмірних образів трагікомедією катастрофи, то Загін був жорстким та зануреним у тогочасну дійсність шпигунським трилером без сентиментів та компромісів.

Якщо перейти на більш поетичні порівняння — Патруль був повітряною кулькою, яка вирвалася до неба, а Загін — каменюкою, яка вирвалася з пут Землі аби побити її в пил.

Острандер додав до формули «Брудної Дюжини» елементи «Міссії Нездійсненної» — ввів чіткий розподіл обов’язків, місії планувалися з розрахунку на задіяних осіб та виконувалися на манер музичної композиції. Кожен учасник загону мав свою партію, право коментувати наслідки та обов’язок травмувати себе. І, звісно, жодна операція не проходила за планом та доводилося імпровізувати за ситуацією. Закони жанру, без цього ніяк.

Іншим важливим додатком став реалізм. Через нього той барвистий шкереберть, на який періодично оберталися місії Загону, отримали вагу. Все було по-справжньому. І це не все. В той час, коли інші комікси опосередковано торкалися подій довколишнього світу — Загін Самогубців почав віддзеркалювати та коментувати події тогочасної бурхливої дійсності.

Що тоді було? Холодна війна, підкилимова колотнеча, тіньові перемовини, неофіційні операції, шантаж борзих, державні перевороти, підставні теракти, залякування незгодних, контроль наркотрафіку, торгівля зброєю, крадіжка та підробка інформації. Звичні для нашого світу штуки. Якби в Загону був гімн — то це була б пісня Faith No More –We Care a Lot.

Опоненти Загону перестали зупинятися на дрібницях та почали робити по-справжньому жахливі речі, а так звані хороші хлопці виявилися не менш гидкими персонами, які перш за все дбають про власні інтереси. Кожна дія мала довгострокові синкоповані наслідки. Історії виходили одна з одної. Врешті, Загін став джерелом власних проблем.

Таким чином серія почала одночасно наочно демонструвати внутрішню механіку свого світу — його лицемірну сірість та умовність розташування сил та коментувати тогочасну суспільно-політичну ситуацію. Воллер та її команда показали, що статус «хороший» чи «поганий» залежить виключно від точки зору, а головним насправді є те, скільки наслідків спровокують дії зацікавлених сторін. І це дуже нетиповий погляд для коміксів.

Але Острандер не зупинився на цьому. З часом, він почав позбавлятися традиційних коміксових атрибутів. В якийсь момент костюми та обладнання Загону були вкрадені. Потім на поверхню почали виходити наслідки роботи команди. Їм почали мститися, їх діяльність стала об’єктом розслідування. Почавши з боротьби з терористами, вони перейшли на внутрішніх ворогів та вибороли право грати «свою гру». Врешті, Загін перетворився на найманців, які, наприклад, вирішили проблему наркоторговців, які збирали армію зомбі, а згодом опосередковано взяли участь в різанині під час громадянської війни в банановій республіці — виключно з цинічного почуття того, що треба зробити «щось правильно». Наприкінці, серія остаточно відірвалася від свого «всесвіту» та обернулася на оповідь про те, як компроміси роз’їдають ідеї та творять химерне.

Разом із цим додався більш реалістичний, травматичний, вплив «роботи». Герої перестали бути «залізними». Діяльність Воллер поступово забирала від неї все, що не стосувалося роботи, Дедшот просто зламався після чергового завдання, Рік Флег зіткнувся з прикрою правдою того, що він робить не менш брудні речі, аніж ті, кого він вважає ворогами, а згодом ще й виявився одним з безлічі вояків, якому імплантували особистість Флега.

Проте, водночас, Острандер примудрявся не зводити все до мелодрами та додавав до кожної похмурої правди іронічне «таке».

Що було далі?

В 1992-му році серія була скасована через низькі продажі. Але це був виправданий крок, адже Загін вичерпав свій оповідний потенціал. Після десятиліття тиняння між чужих книжок Самогубці були перезавантажені у 2001-му році в більш компромісній формі на чолі з Кітом Гіффеном (не так давно він робив черговий Фатальний Патруль).

Загін другого тому поєднував традиційну командну динаміку з ексцентризмами строкатих антигероїв. Але цього разу вони не перекреслювали схеми наркотрафіку та не маніпулювати результатами громадянської війни. Вони були ерзац-Лігою Справедливості, яка боролася з різними умовно складними дурницями. Наприклад, бойовими мурахами. Нова серія не здобула бажаної видавцем ваги та була скасована посеред оповіді про те, що насправді клони.

Після провального перезапуску — у 2007-му році до серії повернувся Джон Острандер. Міні Raise the Flag повертає безкомпромісний дух попередньої каденції пана Джона, але не виходить з зону комфорту. Основна проблема третього тому полягає у тому, що Острандер закінчив Загін як ідею. Для них більше не було історій. Тому продовження виглядає як кособокий апокриф. Ось два приклади:

Рік Флег пройшов до загибелі доволі тривалий шлях. Його смерть вплинула на команду та змусила Воллер переглянути своє ставлення до людей. Флег цієї серії більше нагадує чергового болвана у якого завантажили особистість покійного героя. І це не виглядає виправдано.

Натомість Воллер вже зрозуміла, що не може отак взяти та з краю змінити світ. Ба більше, після операції з повалення диктатури в банановій республіці вона усвідомила, що лише все ускладнює. За цією логікою наступним її кроком мало б стати або прийняття цього факту та підвищення ставок або повна зміна пріоритетів. Але нічого з цього немає в серії 2007-го року.

Проте, варто зауважити, що якби замість відомих дійових осіб були нові герої — все б працювало.

New 52 приніс наступну інкарнацію Загону. Дедшот став польовим командиром. Воллер стала зовнішньо привабливою. Також, до команди приєдналася славнозвісна Гарлі Квін, яка з часом стала центральним персонажем серії. Фактично, четвертий том був спрощеною версією Загону Острандера. В минуле пішли політика та психологія, залишився екшен, ба-бахи, дотепні коментарі та чорний гумор. На фоні інших незграбних серій лінійки New 52 — новий Загін принаймні пропонував читачам цікаві пригоди. Та купу-купу-купу Гарлі Квін, бо треба магніт для читачів.

Згодом, у 2014-му серія була знову перезавантажена. Цього разу, це була робота над помилками попереднього тому. Пригоди стали більш епізодичними. Великих поганих хлопців стало більше, навіть на хвилинку з’явився Дезстрок. Але сучасний Загін Самогубців — це просто пригодницька книга з яскравими персонажами, винахідливими оповідями. Їй не треба глибина, якої досягла команда в часи Острандера.

Наостанок

«Загін Самогубців» Джона Острандера — це наочний приклад того, як можна робити серйозний комікс всередині безглуздого світу. Можливо, його підхід не отримав належної оцінки, але спромігся вибороти собі місце «під сонцем». Острандер зіграв на строкатій суперечливості всесвіту DC, поступово відмежував від неї своїх героїв, звів власний майданчик та розказав закінчену історію без компромісних озирань на інші, «важливіші» серії. І це саме те, що має робити справжній автор.