Якою могла бути “Чорна Жоржина” Девіда Фінчера?
Писалося для MovieGram, початок 2018го.
Деяким задумам просто нема змоги відбутися. Таке буває, інколи. Тривалий час твір визріває, всебічно продумується, планується до дрібниць - вже готовий сягнути в дійсність. Здається — “ось-ось і вже”.
Аж тут певний вкрай несприятливий та неабияк неприємний збіг обставин спричиняє ланцюгову реакцію, яка верне все “вщерть шкереберть”, дере на шматки “отак-от” та запобігає будь-якому просуванню роботи вперед.
Ця прикрість перетворює твір на лячний пил, що суне до вітру за обрій. У більшості випадків це трагічно.
Але не варто забувати що про це писав Кіплінг. Варто пам’ятати, що було далі — що виросло з тих невдач. В одному виді мистецтва це більш очевидно, аніж в інших.
***
Шлях фільму від задуму до екрану — довгий та заплутаний. Він складається з безлічі переговорів, постійних компромісів, нуртів комбінування різних бачень, бескидів спроб та інших марудних справ.
Довести фільм до екрану — великий подвиг, який далеко не завжди гідно оцінюють.
Часом фільм може настільки змінитися під час виробництва, що початковий та остаточний варіанти сприймаються як цілком самостійні роботи з опосередкованим зв’язком між собою. Для прикладу згадайте “Робін Гуда” Рідлі Скота. Цей фільм починався як оповідь про Шерифа Нотингемського, який також був Робін Гудом і взагалі боровся зі “злочинним режимом” — трохи далеко від того, що опинилося на екрані.
Ще частіше чудовий задум псується нездалим виконанням та нерозумінням його суті. Чудовим прикладом є сьогоднішня тема статті — адаптація роману Джеймса Елроя “Чорна Жоржина” Браяном Де Пальма. (Після того, як проект Девіда Фінчера зійшов на нівець, студія найняла Де Пальма з метою зробити “круто зварений” трилер як “Секрету Лос-Анжелесу”. Але Де Пальма хотів робити фільм Де Пальми. Студія спочатку дала на це зелене світло, а потім переробила фільм в те, що вони хотіли. Вийшло ні туди, ні сюди.)
Історії про незняті або незавершені фільми часом набагато цікавіші за те, що таки спромоглося дійти до екранів.
Цьому є багато пояснень.
- По-перше, це дуже зручний жанр для спекуляцій. Поєднання переказу та аналізу обставин, дотепні коментарі, а також нездорова кількість побрехеньок складають захоплюючу історію про те, як дивно можуть обертатися справи і як чудернацько влаштований кіно-бізнес.
- По-друге, в таких історій є надзвичайно великий простір для маневру — де-факто твору нема, але є побіжні елементи — коментарі, варіанти сценарію, дизайни, розкадровки. Тому, за допомоги решток, на місці твору від душі гоцає уява, адже недосяжне вкрай лепсько муляє. Це безпрограшний варіант як для авторів розвідок, так і для реципієнтів.
Останнім часом довкола незавершених фільмів сформувався цілком поважний піджанр.
З нещодавніх прикладів глядач може згадати документальні фільми про “Пекло” Анрі-Жоржа Клузо, “Дюну” Алехандро Годоровського”, “Загублена душа” про “Острів Доктора Моро” Річарда Стенлі та “Смерть “Повернення Супермена” про трагікомічну епопею “Повернення Супермена” Тіма Бертона.
Кіномани зі стажем можуть згадати про те, як Семуель Фуллер з Джимом Джармушем їздили на місця зйомок скасованого фільму та теревенили з місцевими про цю прикрість.
Окрім документальних фільмів є й частково художні — яскравим прикладом є “Блискавка над водою” Віма Вендерса, яка оповідає про останні дні славетного режисера Ніколаса Рея та його спроби завершити черговий варіант фільму “Ми вже не можемо повернутися додому”.
А тепер повернемося до теми статті.
***
Девід Фінчер — один з тих режисерів, чиї нереалізовані задуми не менш відомі за його реалізовані твори.
За його плечима безліч покинутих з різних причин задумів.
Інколи він не міг дійти згоди з продюсерами та студією, інколи він просто втрачав інтерес до проекту.
Наприклад, його перший повний метр “Чужий 3” де-факто так і не був завершений внаслідок нездорових стосунків зі студією.
Одна з причин полягає в тому, що Фінчер — доволі прискіпливий режисер. Навіть на тому етапі кар’єри він потребував повного контролю для гарантування результату. Контролю не було — результат на екрані.
Саме тому навіть тепер Фінчер не вступає в гру допоки не буде впевненим в кожному елементі проекту. “Чорна жоржина” — один з проектів, якому не вдалося здобути цілковитої впевненості.
***
Перші новини про те, що наступним фільмом Девіда Фінчера може стати екранізація “Чорної Жоржини” Джеймса Еллроя почали з’являтися в період роботи над фільмом “Панічна кімната” на початку 2000-х.
На той момент твори Еллроя були дуже гарячими. Неймовірний успіх екранізації “Секретів Лос-Анжелеса” в 1997-му році переніс автора в мейнстрим. Кожна студія хотіла собі свою екранізацію Джеймса Еллроя.
Похмура, заплутана та круто зварена естетика автора оживила жанр нео-нуарів та дала йому короткочасний сплеск популярності (найбільш виразно виявлений в “Пальметто” Фолькера Шлендорфа та “Розплаті” сценаристіа “Секретів…” Браяна Гелгеланда).
Його ім’я почало приваблювати увагу касових важковаговиків. Нік Нолті, а згодом Джордж Клуні збиралися робити “Білий Джаз”, Брюс Вілліс збирався знімати “Американський таблоїд”, за мотивами вже відзнятих “Секретів Лос-Анжелеса” хотіли робити супровідний телесеріал.
Не стала винятком і “Чорна Жоржина”.
Девід Фінчер здавався дуже очевидним вибором для роботи над “Чорною жоржиною”. Він мав хорошу репутацію, великий досвід роботи в жанрі (на той момент “Сім”, “Гра”) та вмів балансувати в заплутаних студійних конструкціях без зайвих втрат та чварів.
На головну роль підписався перевірений Марк Волберг, який на той момент був міцною гарантією касового успіху на крилах “Ночей в стилі бугі”, “Трьох королів” та “Ідеального Шторму”.
Проект увійшов в стадію розробки. Спочатку Фінчер планував вчинити маневр Штрогайма та мало не дослівно екранізувати роман у форматі міні-серіалу.
Фінчер розглядав це як можливість зробити розлогу оповідь про епоху. Але пропозиція була надто ризикованою. Останній схожий експеримент був на початку 90-х — “Дикі Пальми” Брюса Вагнера. Тоді, не зважаючи на критичний успіх, зусилля себе не виправдали.
Згодом студія та Фінчер пішли на компроміс у вигляді тригодинної екранізації. Але тривалість не була джерелом конфлікту — більшість суперечок стосувалося теми фільму. Студія хотіла фільм про вбивство Елізабет Шорт (Чорна Жоржина), натомість Фінчер хотів використати вбивство для вертикального зрізу тогочасного Лос-Анжелесу — щось на кшталт “Клубу “Коттон” Копполи.
Ситуація ускладнилася, коли Волберг передумав та вийшов з фільму на користь “Італійського діла”. Цей проект видався йому надійнішим для репутації, яку дуже сильно підбив поганий касовий та критичний показник “Планети Мавп” Тіма Бертона.
З його виходом все пішло шкереберть.
Студія не хотіла продовжувати роботи без надійних імен, Фінчер не хотів йти на компроміси та хотів більшої участі Еллроя в процесі. Все застигло.
Врешті, Фінчер пішов з проекту на користь третьої серії “Mission Impossible” з якої згодом теж пішов. Але це був початок чудової дружби між Фінчером та Еллроєм.
На місце Фінчера прийшов Браян Де Пальма, який здавався ідеальним кандидатом для адаптації. Але йому не дали нічого зробити. Студія хотіла триллер про відомий злочин за мотивами бестселлера, а не роздум на тему природи влади, її впливу на мораль, витоки зла та корупції в суспільстві.
Де Пальма зробив те, чого хотіла студія. Фільм нагадував автокатастрофу, на яку впав літак та викинувся кит.
З часом про “Чорну Жоржину” всі забули. Але в 2015-му сталося дещо несподіване. Відомий французький автор коміксів Алексіс Нолент (також відомий як Мац) (глядач може ознайомитися з екранізацією роману Нолента “Куля в голову” у виконанні класика жанру Волтера Гілла із Сильвестром Сталлоне у головній ролі) оголосив, що збирається презентувати бачення Фінчера у форматі графічного роману.
Нолент вже мав тісний зв’язок з Фінчером. В середині 2000-х Фінчер деякий час працював над адаптацією його серії “Убивця” (це не єдиний комікс, який Фінчер хотів адаптувати. Інший відомий та теж нереалізований — “Торсо” Браяна Майкса Бендіса). До того ж, сам автор роману, Джейс Еллрой, благословив задум.
Роль Фінчера у цьому проекті була консультативна. Він показав Ноленту свої напрацювання та розповів про деякі конкретні моменти, які він хотів показати. Решта матеріалів, особливо діалоги, були взяті напряму з роману. Вийшла така собі максимально наближена до задуму реконструкція.
Графічний роман “Чорна жоржина” вийшов наступного року, спочатку французькою, а згодом англійською.
І це дуже дивний звір.
***
На цьому місці варто зробити поворот вбік та пояснити специфіку стилю Джеймса Еллроя.
За жанром романи Еллроя є круто звареними детективами на манер Чандлера та Кейна. Але Еллрой не обмежується просто заплутаною загадкою та жахливими злочинами, які демонструють химерність людської натури та непереборну беззмістовність буття.
Він занурює загадки та злочини в темне потойбіччя Лос-Анжелеса середини 20-го століття та наповнює оповідь безліччю дрібних деталей.
Не зважаючи на те, що злочини рухають сюжети його романів, Еллрой більше зацікавлений у показі того, що уможливило їх скоєння.
Він досліджує людську натуру та те, що перетворює людей на потвор, а саме — жага контролю та влади.
Все це оформлене в грубо порубаний, кривавий текст, наповнений сленгом різних соціальних та етнічних страт на пару з злочино-полісменовим арго.
Цікаво, що майже нічого з цього адекватно не вдалося перенести на великий екран.
- “Секрети Лос-Анжелеса” вдалися через те, що вони мали гонор піти поперек роману.
- Власне, екранізація Де Пальми ніби адекватно подає сюжет, але відсутність належної контекстуалізації обертає кожен її елемент на вимушений та надуманий “задля зручності”. Це неперевершено потворний фільм.
Формально роман “Чорна Жоржина” частково заснований на нерозкритому вбивстві Елізабет Шорт у січні 1947.
Це була дуже дивна справа.
Шорт була починаючою акторкою з барвистим минулим та дрібними підробітками. Ймовірно, вона зв’язалася з кимось лихим або влізла в якусь халепу.
Дівчину розрізали навпіл, випатрали та понівечили. Це було зроблено зі знанням справи, але зачіпок не було достатньо для ретельного розслідування. Справа швидко забуксувала.
Не допомогала й абсолютно неадекватна реакція громадськості. На справі Шорт спекулювали всі, хто тільки міг. Преса будувала теорії змови, громадські діячі називали вбивство “знаком кінця світу”, поліція отримувала хибні зачіпки та зізнання.
Врешті, справа перетворилася на рядок в довіднику.
В Еллроя є особиста прив’язка до цієї справи. Його мати згвалтували та вбили, коли йому було десять років. Справу так і не розкрили і це сильно вплинуло на хлопчика. Роман присвячений його матері. В кількох інтерв’ю він зазначав, що цим романом він намагався закрити цей гештальт.
Одним з головних джерел інформації для роману була книга Джека Вебба (автора легендарного поліцейського серіалу “Драгнет”) “Жетон”. У ній переповідаються різні справи з архівів Лос-Анжелеської поліції, а також загалом описується атмосфера та поняття полісменів першої половини 20-го століття.
А тепер повернемося до графічного роману.
***
Виданий у 2016 — графічний роман є дуже дивним звірем.
Це справді адаптація “Чорної Жоржини” Еллроя, але не зовсім репрезентація бачення Фінчера.
Це робота Алексіса Нолента за опосередкованої участі Девіда Фінчера. Ілюстрації зробив Майлз Гаймен. Імена Еллроя та Фінчера були використані для привертання уваги громадськості. Цілком виправданий крок.
Коректним формулюванням буде “адаптація роману Джеймса Еллроя з урахуванням бачення Девіда Фінчера”. Де-факто, це — адаптація адаптації — обідрана примара переробленої туші.
Такий підхід можна зрозуміти — роман Еллроя дуже великий та насичений подіями. Ноленту треба було дистилювати до адекватної довжини все це щастя та ще й врахувати як то хотів зробити Фінчер.
Внаслідок цього роман має дуже кособокий ритм підстаркуватого марафонця зі збитим подихом — то події переказуються галопом, то оповідь зупиняється на перекур в якомусь конкретному епізоді та агонізує над кожною деталлю.
- З одного боку — сюжет збережений майже повністю.
- З іншого — можна приблизно зрозуміти на чому хотів зробити більший фокус Девід Фінчер.
З цього виходить проблема, бо такий підхід абсолютно не працює в форматі коміксу. Ба більше — він не дає коміксу знайти себе і розказати історію по-своєму.
Варто зауважити, що “Чорна Жоржина” Еллроя не зосереджує увагу на власне вбивстві Елізабет Шорт.
Вбивство запускаж ланцюгову реакцію, слугує гуртівним елементом — приводом для багатошарового дослідження певного моменту часу через ненадійних оповідачів.
Часом картина цілком виважена, часом її ледь-ледь верне, часом це колаборація Макса Ернста з Марселем Дюшаном.
Фокус Еллроя полягає в тому, як він розповідає історію. Це не монолітіні сюжетні лінії, які йдуть від початку до кінця. Натомість, це калейдоскоп маленьких деталей, уривків, які поступово складаються в барвисту мозаїку, сузір’я історій. Цей аспект авторського стилю повністю загубився в графічному романі.
“Чорна Жоржина”-комікс оповідає історію широкими мазками, які зазвичай не вдаються в особливості контексту. Зазвичай, це цілком виправданий крок — потрібно тримати фокус на головному. Але у випадку з Еллроєм, контекст також розповідає історію та пояснює її динаміку. Таємниця вбивства демонструє контекст в дії.
Але без нього оповідь стає занадто схематичною та відчуженою. Читачеві складно зануритися в твір, який не дає йому нічим посмакувати. Оповідь просто йде та йде, а потім закінчується.
Діалоги теж постраждали через широкі мазки. Типові діалоги Еллроя передбачають те, що читачам та персонажам відомі теми розмови і тому можна зосередитися на міжособовою динамікою та маневруванням.
В умовах, коли оповідь просто стрибає з одного сюжетного повороту на інший — такі діалоги виглядають приклеєними на поверхню. Вони добре написані, але не працюють в такій оповідній структурі. Це дуже відволікає від занурення в твір.
***
Іншою великою проблемою цієї графічної адаптації є візуальний стиль. Суть проблеми в тому, що цей твір не може визначитися чим він хоче бути — відтворенням бачення, або самостійною адаптацією за мотивами.
Майлз Гаймен славно постарався з відтворенням естетики.
Стилістично, ілюстрації беруть за основу естетику старих журнальних ілюстрацій круто зварених детективів. Лінії у м’якій пастелі з чіткими обрисами та детальним фоном.
Спочатку мені здалося, що ці ілюстрації були розкадровками або створені на основі розкадровок із бульками для діалогів доданими пост-фактум. Потім я дізнався, що ці ілюстрації були створені спеціально для проекту. І це дуже дивне рішення, яке шкодить адаптації.
Річ в тім, що в коміксах ілюстрації також оповідають історію. Вони дозволяють організовувати оповідь більш практично.
Стандартний підхід до ілюстрації в коміксі — кожна панель дає інформацію, яка просовує оповідь вперед.
- Якщо це діалог, то з панелі до панелі має бути динаміка розмови.
- Якщо це бійка, то з панелі до панелі має зображатися ключові моменти сутички.
- Час від часу дія кульмінує ілюстраціями на повну сторінку, які презентують ключовий або поворотний момент оповіді, після якого цикл запускається знову.
Цього немає в “Чорній Жоржині”. Ілюстрації Гаймена дуже дивно утилітарні. Це не стільки малюнок, який зображає щось та просуває оповідь вперед, як приблизне відтворення того, як оповідь може виглядати в іншому носії.
Виходить так, що в графічному романі графічний елемент майже нічого не дає оповіді. Ілюстрації створюють антураж, але не більше. Вони просто слідують за оповіддю, крок за кроком, без відхилень або еляборацій. Більшість інформації проговорена та ледве показано — щось що з легкістю можна зробити в форматі коміксу. Жодних зачіпок для уважних читачів чи паралельних оповідей чи просто цікавинок для знавців епохи.
Кожна ілюстрація зображає розпал епізодів, але дивним чином оминаючи жодну подобу динаміки в малюнку. Навіть коли відбувається фізична конфронтація, малюнок виглядає статичним та відстороненим.
Більшість малюнків так чи інакше зображаюь людей, які стоять десь, виглядають якось, періодично з бульками діалогів. Тим часом закадровий голос пояснює те, що можна було зобразити в ілюстрації. Очевидно, що Нолент хотів зберегти авторську прозу, але навіщо тоді було робити графічний роман, якщо ти хочеш зберегти якомога більше тексту?
Інша велика проблема ілюстрацій — вигляд персонаж. Їх неможливо відрізнити один від одного. Це купа чоловіків з овальними обличчями та зализаним волоссям у костюмах різних кольорів, а також кілька жінок, які виглядають як жінки. Це викликає багато непотрібної плутанини.
Тяглість деталей теж дуже дивна. Травми Елізабет Шорт відрізняються від малюнку до малюнку. На одній ілюстрації на стегні є поріз, на другій нема і так далі.
Чим більше ти читаєш цю адаптацію — тим більше ці моменти впадають в око та блокують сприйняття твору.
Заключне слово
“Чорна Жоржина” Алексіса Нолента та Майлза Гаймана — доволі цинічна спроба видурити гроші за рахунок першоджерел та пов’язаних з ними поважних імен.
Це погана графічна адаптація, яка прикриває свої недоліки спробою відтворити бачення іншої адаптації.
Виходить якась підробка орієнтована на тих, кому аж занадто кортить дізнатися “як воно могло бути”.
В цьому плані — цей комікс працює, щось краще за нічого. Але поза цим — ловити катма.
