Ірини Цілик «Червоні на чорному сліди»

Писалася для якогось чеського журналу в грудні 15-го.

Рецензія на книгу. Серйозно? Отак взяти книгу та добропорядно переказати її вміст? Повільний аплодисмент. Ні! Рецензія дозволяє робити «підземні» вибухи. Внаслідок цього виникають нові «порожнини». Інколи це просто необхідно «робити», бо інакше світ не стане «кращим». Чи «виправданий» такий «підхід»? Звісно, «ні». Але чи варто писати про вміст книги? Чи варто його якось оцінювати? Звісно, ні. Треба читати без цих милиць. Що дійсно варто робити — так це чинити апофенію. Безглузду, награну та повну басаманів. Хай ця книга побуде “обличчям з марсу” на час цієї рецензії.

***

«Червоні на чорному сліди» — то збірка оповідань про людей, що долають негаразди і не перетворюються на потвор. Майже. А ще це оповідання про людей, що видають бажане за дійсне і уникають незручної правди. І ще це книга про те, що кіно таки треба дивитися. Книга Ірини Цілик має дещо специфічну і, водночас, тривіальну проблему. Непорозуміння з читачем. Хоча це лунає дещо претензійно, але ознайомлення з рецензіями показало, що фокус оглядачів зосереджений зовсім не на тому, що дійсне варте уваги. Навпаки. На тому, що відволікає від головного. Так, це оповідки. Так, вони кінематографічні. Замість ще одного очевидного визначення — згадайте якийсь закадровий текст реклами засобу для миття посуду. Все це утримує дещо більше. Дещо потужніше.

(Тут починається кавалок зі Стравінського, але це не його композиція. Це семпл у іншому творі…про сходи.)

Шановний читач прочитає оповідання і не помітить декілька моментів, які не тільки заперечують звичні судження, але й навмисно піддають сумніву його цінності. І він буде з цим жити не відаючи. Це прикро, бо читач — то головний герой цієї книги. І з ним відбувається ця книга. І це вже весело. І ця радість потім буде валятися без діла і припадати пилом. І якби все було простіше — то було б нецікаво писати цю рецензію. І вона досі не виправдовує власне існування. Неподобство!

***

А ще “Червоні на чорному сліди” чомусь нагадують назву якоїсь картини Кліфорда Стілла чи Барнетта Ньюмена. Це тут невипадково. Це було моє перше враження від назви. Воно має бути тут. Щоправда, коли я закінчив читати книгу, стало ясно, що її краще фантазувати з назви.

***

Отож, це все заради трансформації читача. За зображенням побутових сцен та типових суспільних хвороб заховане дещо моторошне. Це не текст і не світогляди персонажів, що мають зачіпати. Це запитання, які читач поставить собі в процесі читання. І вони не з тих, що потребують відповідей. Вони потребують деякої фантазії. Ці запитання не випливають хмарами і проходять повз, вони йдуть потягом — врізаються в читача і спричиняють масштабні руйнації. З неуявної середини на уявне «зовні». І це вже видовище. Тільки не зараз і не тут. І в кожного читача — свій набір запитань.

Зверніть увагу на естетику. Це умовний реалізм. Дуже схожий на справжній, але з незрозумілим присмаком штучності. “Реалістичний продукт” — на манер сиркового. Це викликає деяке ніяковіння, бо нібито все на місці, але щось зовсім не те і якось несамовито. І ця підозра є основним інструментом читача у подорожі цією книгою. Бо воно “не те”, бо автор звертає на це увагу. Кожен описаний у тексті елемент — то відволікальний маневр від справжніх подій твору. Які можна окреслити такими незграбними реченням:

“Розгублена, вже збайдужіла людина намагається розібратися в тому, від чого їй ані холодно, ані спекотно. А саме — у тексті. З власної волі. А текст такий, пихатий, цитує Еліота “Ой, не питай що то є”. А далі ще цікавіше, бо читач на це реагує думкою “текст, ти смішний”, а текст йому у відповідь “смішний як?”. І після кількох недолугих спроб пояснитися починає зростати напруга — текст незадоволений і перепитує “смішний як?”. “Смішний як?”. Зараз щось станеться… в останній момент напруга пішла з фразою “Та я знущаюся!”. А далі спільний дивовижний регіт читача та його книжки”. (Це моє враження, якщо у вашому випадку станеться “ти спав з моєю дружиною?” — це не моя провина. Нарікайте на себе.)

І тут варто підкреслити ще один важливий момент. В оповіданнях насправді не зображене життя. Там — протилежне зображенню життя. Симуляція. Для перевірки деяких ідей деяким чином. Упізнавано, переконливо. Як фільми Кассаветеса. Тільки всі механізми оголені і рухаються. Кожна дія прописана. Вони повторюються — раз за разом. Немов годинник — колом. Але ще й грає цілу п’єсу. Це неприємно уявляти. Але так треба. Це частина задуму. Окремі елементи повторюються — текстом і у голові. І це цілком неподобно зводить композицію на манер “Піде дощ” пана Райха. І воно просто збоку ненав’язливо виникає. Це дивовижно.

Але через виникає деяка серйозна проблема. Забагато інформації. В цих оповіданнях все продумано і розраховано. Кожен персонаж, кожна локація, кожна подія. Багато всього. Кінематографічно. А ще більше можна надумати в процесі читання. В якийсь момент дрібних деталей стає забагато і вся монументальність подій починає здаватися дещо потворною. Продуманість нівечить враження від оповідань. Текст починає тиснути. Багато чого просто залишається поза увагою. Але не так, як це зазвичай відбувається. Текст починає забуватись через власну надмірність. Він розмиваються, поки очі ковзають сторінкою — слухають розмови, споглядають за діями. Але деталі кудись зникають. Залишаються загальні риси, ніби в тумані і доволі далеко. І це безглуздо. Мимоволі треба згадувати, що було і до цих спроб налипає безліч зайвого, такого, що в текстах точно не було. Але це не змушує покинути текст. Навпаки, це спонукає йти за ним, поки не стане ясно — до краю.

І далі нічого нема. Як в «Делламорте Делламоре» — на цьому світ закінчується, далі лише гарний пейзаж. Харканути і розтерти. Тим часом несамовите відчуття жаху робить свою справу. Оцініть красу гри пані автора.

Все це натякає на те, що одного разу для такої конструкції мало. Як в образотворчому мистецтві — такі історії потребують безлічі варіацій з акцентом на тих чи інших елементах. Кожне оповідання у цій збірці заслуговує бути написаним знову. Двічі. А потім ще й перекладеним і потім переперекладеним назад (пан Твен погане не радив). Це вже надія на майбутнє. Але вони мають альтернативу — програватися у голові читача.

А поза цим існує дивовижний світ описів дій. Якщо в цій збірці є щось, що може існувати окремо — то це описи дій. Власне, вони є найкращим, що в ній є. Надзвичайно виразні. Навіть “соковиті”. “Закричала, перехилившись донизу, й над вузьким прольотом зателіпалися її великі груди” або “висохла, схожа на зморшкуватий грибок” або “як заворожена слідкувала за кожним рухом красивої дівчини” або “несвідомо затарабанила пальцями по коліну”. Вони хочуть аби їх виписували в записник. В майбутньому їх видадуть окремо від тексту. Їх природа така, що вони складаються в окремі історії у випадковому порядку. Мимоволі. Просто так. “Ги-и!”.

***

Але це мої особисті враження. “Я можу бути неправим”.